Читати книгу - "Темні уми"

Присвячую Стефані та Деніелу, які були зі мною в кожному мінівені

Коли білий шум затих, ми працювали в садку — пололи.

Цей шум завжди діяв на мене зле. Байдуже, була я надворі, вечеряла в їдальні чи самотувала у своєму боксі. Коли він лунав, пронизливий звук вибухав у моїх вухах, наче зладнана з відтинка труби саморобна бомба. Решта дівчат у Термонді оговтувалася за кілька хвилин, струшуючи з себе нудоту та відчуття дезорієнтації так само легко, як ото струшують травинки, що причепились до табірної роби. А що ж я? Минали години, перш ніж я могла знову стати собою.

І цього разу все мало би бути так само.

Але не було так само.

Я не бачила, що саме спричинило це покарання. Ми працювали настільки близько до табірного електропастуха, що, здавалося, саме повітря пропахло напругою, від якої нили зуби. Може, хтось насмілився вийти за межі садової загорожі. А може, хтось, втіливши всі наші найбільші мрії, жбурнув каменюкою в голову найближчому солдатові спецсил Псі. Це ще гірше, хоч і було би того варте.

Усе, що я знала напевне, — це те, що гучномовець над головою видав два застережних сигнали: один короткий, другий — довгий. У мене аж мороз пішов по шиї, коли я, міцно затуливши долонями вуха і напруживши плечі в передчутті удару, шелепнула у вологий ґрунт.

Власне, звук, який пролунав з гучномовця, не був білим шумом. Радше то було несусвітнє дзижчання, що інколи накриває тебе, коли ти сидиш на самоті з тишею чи коли прислухаєшся до млявого гудіння комп’ютерного монітора. Для уряду США і, зокрема, його Департаменту Псі-молоді це було дитя любові автосигналки та бормашини: коли воно, оживши, починало пронизливо верещати, у тебе кровоточили вуха.

У буквальному сенсі.

Звук, що його видавали динаміки, шматував кожнісінький нерв у моєму тілі. Він прорвався крізь мої руки і, заглушуючи верещання сотні підлітків-психів, загніздився в осередді мізків, куди я жодним чином не могла проникнути і притлумити його.

Мої очі переповнилися сльозами. Я уткнула обличчя в землю, і все, що відчула у роті, — смак крові та землі. Поряд зі мною додолу гепнулася дівчинка, розтуливши рота в крику, який я не могла почути. Все інше зникло з очей.

Моє тіло стрясалося під розміреними хвилями статичних розрядів, скручуючись, неначе пожовклий від часу папір. Чиїсь руки термосили мене за плечі. Хтось кликав мене на ймення — Рубі, — але той хтось був занадто далеко, щоби я могла відповісти. Я зникала, зникала, зникала, занурюючись у безвість, аж поки земля проковтнула мене до решти одним глибоким вдихом. А потім запала пітьма.

І тиша.

Першою померла Ґрейс Сомерфілд.

Принаймні першою в моєму тодішньому четвертому класі. Я переконана, що на той час тисячі, а може, й сотні тисяч дітей уже давно пішли її шляхом. Люди надто мляво пов’язували всі ці нещастя докупи — чи принаймні вони змогли знайти ефективний спосіб тривалий час тримати це від нас у таємниці, навіть після того як діти почали вмирати.

Коли згадані смерті таки випливли на чисту воду, в нашій початковій школі вчителям та персоналу суворо заборонили говорити з нами про те, що тоді називали «хворобою Евергарта», названою за йменням Майкла Евергарта — хлопчика, котрий першим помер від цієї хвороби. Згодом хтось десь вирішив переназвати її: гостра підліткова ідіопатична нейродеґенерація — скорочено ГПІН. Відтак ця хвороба стала хворобою не лише Майкла. Вона стала хворобою всіх нас.

Усі дорослі, яких я знала, приховували правду під машкарою посмішок та обіймів. А я досі застрягла у своєму світку, витвореному із сонячного сяйва, поні та колекції перегонових машинок. Озираючись назад, не йму віри, що я могла бути настільки наївною, проґавивши безліч тривожних «дзвіночків». Навіть найпомітніші, як-от, приміром, той, коли мій тато, полісмен, почав затримуватися на роботі допізна, а коли нарешті повертався додому, то ледве знаходив у собі сили поглянути на мене. Водночас мама посадила мене на сувору вітамінну дієту і відмовлялася залишати мене на самоті навіть на кілька хвилин.

З іншого боку, мої тато з мамою були одинаками в сім’ї. Я не мала кузена чи кузини, смерть яких заздалегідь насторожила б мене, а коли на додачу мама не дозволила татові встановити «отой душевисмоктувальний вир із прилизаних дебільних шоу», — зазвичай знаний як «телевізор», — то це означало, що ніякі страхітні новини не потривожать мій світ. Ця обставина, а також татів ЦРУ-контроль щодо доступу до Інтернету значною мірою гарантували, що я більше перейматимуся розсаджуванням на ліжку своїх плюшевих звіряток, аніж можливістю померти, не доживши до десяти років.

Тож я абсолютно не була готова до того, що трапилося п’ятнадцятого вересня.