read-books.club » Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

197
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 89 90 91 ... 105
Перейти на сторінку:
реальний. Я прикинув, що можна заробити по стольнику щоночі, гаразд — не щоночі, а через ніч або через дві, а через місяць буде півтори штуки, а через два місяці — три. Звідки таке бабло, коли торгуєш квіточками? Ясно, що не від тих, котрі приходять і кажуть: «Зроби букет». Ти відповідаєш: «Дивись, скільки нароблено, вибирай». «Ні, — кажуть, — то недобрі, зроби ти». «Я ж не вмію», — пояснюєш. «Що ти мені тут крутиш, я ж знаю, давай-но, уперед». Ай, думаєш, яка різниця, і робиш, бо вдень кидав оком, як флористки працюють. Клієнт виходить задоволений і залишає чайові. Ні, від таких щоночі по стольнику не навариш. Але треба знати, як тут все у тому квітнику склалося. Тепер у нашому місті залишився лише один нічний бар — «Концертина». І в тому єдиному нічнику — єдиний обмінник валют. Просто навпроти наших квітів. У тому єдиному обміннику ближче до ночі закінчувалися літи. І так щовечора. А зараз без літів ніхто нічого тобі не продасть. Повертається компашка уночі з Польщі, хоче пожерти — потрібні літи. Або прийде тип у костюмчику, на рукаві піджака ще етикетка залишилась, але це нічого, так навіть крутіше, бо він наносить вечірній візит дамі, отже, треба дещо купити — потрібні літи, мабуть, свої залишив у дружини… Підходить такий до віконця обмінника, а там пані обмінниця бачить солодкі сни. Нам не складно прикинути, скільки тих літів треба. Загалом немало, ну, хоч би дві сотні баксів купити. Тому поназичали у всіх і почали серйозну справу. Ми різали грубо, проте чуваки спочатку м’ялися, а потім залишали нам свої бакси. Зрозуміло, що коли підвалював до нас хтось із шяуляйської братви, ми так вважали, що він саме з тої банди, то обмінювали по курсу, який написаний в обміннику, і ще люб’язно усміхалися. А вони не десять зелених обмінювали. Завалює один такий, і вся ніч похована — обміняв двісті баксів — і бувайте здорові. А коли все гладко, без ускладнень, і вночі заходять лише ті бідолахи, яких без жодного жалю облуплюєш, після такої ночі обмінюєш в банку бакси назад на літи, ділиш навар і залишається по стольнику на носа. Зовсім не зле, правда?

Моніка слухала й все розпитувала: «А тобі не страшно, що спалишся?», «Як борги будеш віддавати, коли щось трапиться?». Я розумів, що за її питаннями стоїть не стільки турбота, як роздуми «Я так би не змогла», «Я би боялась» і (ледь-ледь чутно) «Молодець, вмієш крутитися!».

Бізнес з валютою був немов громовиця з ясного неба. Ми вважали, що пограємося з тими квітами впродовж літа, нікуди влізати не будемо, трошки заробимо, щоб час даремно не гаяти. Працюємо уночі, тому залишається ще день. Найкращі речі завжди якось з’являються самі собою… Найкращих речей не сплануєш, не вирахуєш і не вигадаєш сам. Я раптом усвідомив, що найкращі речі трапляються, коли нічого не робиш і не докладаєш зусиль. Щось падає тобі під ніс, а тобі треба тільки не проґавити можливості. Так, як із тими плакатами. Ти ж не міг, сидячи у Шяуляї, подумати — поїдемо до Риги, я чув, там хороші плакати бувають, понакупляємо, привеземо сюди і добре проштовхнемо… Так не може бути добре, бо коли ти вже про це знаєш, значить, ти не перший, а коли ти не перший, то добре вже не може бути, бо не оригінально. Коли тягали туди чорний хліб, зле не було, але ти був один з тисячі і знав, що справа скоро загнеться. Ще кілька років тому була така забава — купуєш якісь листки, потім їх висилаєш, чекаєш, поки тобі теж пришлють… Дочекалися тільки перші.

Коли ти перший, опановує почуття, ніби відкрив безлюдний острів. Поки інші туди дістануться, ти вже напихаєшся бананами й ананасами так, що зможеш без хвилювань спостерігати, як інші рубаються за рештки. Якщо згадати, як я вперше потрапив на тренування з регбі, теж пішов туди просто так, щоб спробувати. Я нічого не хотів, не напружувався, нічого не планував. Ми грали, а я цілу зграю гравців м’ячем тягну за собою. Тягну, а вся зграя слідом. А я все тягну і тягну. Тренер зупинив гру і каже мені: «Дивись, ти вже через півполя відтягнув всіх за собою, але на свій бік. А треба якомога далі добратися на бік супротивника, тому потрібно не тягнути, а штовхати». Це був головний урок. Більше мені нічого майже й не потрібно було пояснювати. Немов якомусь жереб’ятку — воно, коли народжується, стає на ноги — і все. Більше ніхто нічого йому не пояснює, що і як робити.

А ще я згадав ту книжку «Поезія Стародавнього Сходу». У ній хоку теж такі — здається, що нічого не відбувається, але щось трапляється. Схоже й з Монікою: я подзвонив, погнав до неї, і все було просто й ясно. А скільки часу я мастив собі голову: які лашки надіти, як підійти, що сказати. А коли казав те, що заздалегідь придумав, то це бувало зовсім не в тему.

Тепер був найкращий час. Ні думати багато не треба, ні щось робити — гроші самі собою пливуть до тебе. Бабло, літо, а попереду — щось невідоме, ще небувале, скоріш за все — життя у Вільнюсі, життя разом з Монікою.

Оскільки вночі не дуже є чим зайнятися, то сидиш і пускаєш до голови спогади, які там спокійно пасуться, мов вівці. Це схоже на дитинство, коли зайнятий різними дурницями, які здаються неймовірно важливими. Наприклад, дивитися, як пливуть по небу хмари, складати з камінців башту, сидіти на березі річки і ні про що не думати, вглядатися у воду, але нічого не бачити. Коли ти так занятий, тебе можуть кликати додому їсти, можуть що завгодно робити, ти ніби й чуєш, але це тебе не торкається. Якось моя баба почала гукати аж у криницю, потім побігла до ставка, не могла мене знайти і сильно перестрашилась, а я лежу в клуні, все чую, але чомусь не розумію, здається, що це не мене кличуть, а якогось іншого мене, котрий таким і є — робить все, що наказали, а не того, який живе деінде.

Я мав де жити, десь в іншому місці, мав сам бавитися і якось проводити день. Проте гра залишалася просто грою, не зважаючи на те, що я сам придумував правила і весь довколишній світ. Найчастіше моїх два «я» розділялись, коли споглядав небо й хмари.

Тепер я часто-густо споглядав з лави запасних, як моя команда грає без мене. Інколи трошки ще бігав, але зазвичай сидів у формі, але на поле майже не вибігав. Узимку на міжшкільних змаганнях я не грав навіть за свою школу. Перемогли й без мене, я тільки навчив їх різних фінтів. Чемпіонат юніорів ми теж перемогли, і я отримав медаль, однак відчував, як неминуче все віддаляється. Сидячи на лавці запасних, я чітко усвідомив, що більше не гратиму регбі. То велике й чисте регбі було десь далеко. Воно може залишатися й за межами

1 ... 89 90 91 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"