Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

***

Зважаючи на вищевикладене, подальший прогрес української справи, перспектива реалізації національної ідеї, прогрес демократичного державотворення прямо залежали від повалення гетьманського режиму. Можливість для того була одна — повстання, точніше організація його авторитетного, енергійного, ініціативного центру. Головну роль тут відіграли В.Винниченко і М.Шаповал{23}.

В.Винниченко стверджував, що наміри збройного повалення гетьманщини виникли у нього ще під час літніх повстань, розгромлених гетьманською владою, які зайвий раз довели — владу з рук буржуазії можна вирвати лише силою[724].

Однак при підготовці повстання слід було уникнути допущених раніше (влітку 1918 р.) помилок. Передусім, варто було надати справі організованого характеру, розробити план, зібрати й розподілити сили, скоординувати дії тощо. Вести ж таку роботу через наявні організації, передусім через Український національний союз, було практично неможливо. Потрібен був вихід, і його міг підказати тільки сам розвиток подій, який у революційний час важко передбачити.

Визрівання планів антигетьманського повстання П. Христюк пов'язував з діяльністю українських есерів (центральної течії) та Селянської спілки. З революцією в Німеччині та Австро-Угорщині сила окупаційного війська в Україні різко впала. «Можна було починати збройну боротьбу з гетьманщиною з надією на перемогу. До того ж і елементарну організаційну роботу для повстання було вже в суті-речі переведено, а саме: Центральний Комітет Селянської Спілки мав найтісніщі зв'язки з селянськими організаціями майже всієї України; Центральна течія Української Партії Соціялістів-Революціонерів перейшла вже стадію внутрішньої організаційної роботи в центрі і зв'язалась з істнувавшими провінціяльними організаціями партії і окремими товаришами; залізничники, після хвилевого «співробітництва» з гетьманщиною, стали чи не найбільшими її ворогами; соціялісти-самостійники, що на початку гетьманщини вітали її разом з хліборобами-демократами, тепер готові були виступати проти генерала Скоропадського збройно в обороні національних здобутків української революції, нарешті і Національний Cоюз досяг того ступня в своїм організаційнім розвитку і мав вже настільки авторитету в очах широких кол українського демократичного суспільства, що міг стати до більш рішучої і радикальної боротьби з гетьманщиною, ніж яку провадив досі»[725].

Хоча такий висновок не підтверджується конкретними фактами, документами, його автор і далі наполягає, що саме українські есери були ініціаторами і душею повстання проти гетьмана. «Питання про збройне повстання проти гетьманщини поставили на чергу дня українські соціялісти-революціонери і Селянська Спілка, — стверджує він, — до них пристали без вагань залізничники, потім самостійники-соціялісти. Вагались, а то і заявлялись проти повстання українські соціяль-демократи та соціялісти-федералісти. Це гальмувало справу. Особливо прикрим було те, що в опозиції до повстання були соціяль-демократи, котрі мали якийсь вплив на українське робітництво. Та з часом, особливо коли вдалося прихилити до думки про повстання В. Винниченка, змінили свою позицію і соціяль-демократи (в великій більшості). Таким чином, можна було вже приступати до організаційної роботи»[726].

Очевидно, тут позначилась та ревна боротьба за спадок Української революції, що розпочалася від моменту її завершення.

Інакше подає процес визрівання ідеї повстання та її перетворення на реальний план В. Винниченко. Він доводить, що Український національний союз у цілому був дуже далекий від думки про повстання. Відігравала свою роль і урядова агентура в Союзі: кожне слово негайно ставало відомим у гетьмансько-німецьких колах. Слід було виявляти обережність, приховувати плани. Єдиний діяч, який не поділяв домінуючих в УНС настроїв, наполегливо (звісно, до певного часу — в межах можливого) обстоював ідею повстання, був М. Шаповал. «І вся наша тайна організація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене», — із сумом констатує В. Винниченко[727].

Обидва активних ініціатори повстання не приховують, що водночас голова УНС «для конспірації брав активну участь у переговорах з німцями й гетьманом у справі сформування «національно-демократичного» кабінету», зустрічався з німецьким послом, генералом Гренером іт. ін.[728]

До такої поведінки з відвертою огидою поставився Д. Дорошенко. Весь антигетьманський рух, оформлення Директорії він вважає непорядною, безпринципною змовою вузького кола політиків — прибічників В. Винниченка й М. Шаповала, які готували повстання без згоди і навіть у таємниці від Національниого союзу. Як наслідок — Пленум УНС приєднався до повстання вже тоді, коли був поставлений перед фактом його початку[729].

На противагу Д. Дорошенку, М. Шаповал доводить, що повстання проти режиму П. Скоропадського було зумовлене глибшими факторами, йому передував тривалий підготовчий період, це не був результат спонтанної відповіді на Грамоту 14 листопада 1918 р., як то намагались пізніше довести противники Директорії. Один з найактивніших учасників тієї акції доповнює відомі факти деякими деталями мемуарного характеру: «У вересні 1918 р. я змовився з Андрієм Макаренком, ген. Осецьким, полковниками Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей плян заздалегідь був вирішений трьома членами Центрального Комітету соціялістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей плян було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього.

Так ми нишком підготовляли справу. З гетьманського генерального штабу нам давав відомості полковник ген. штабу Василь Тютюнник (патріот і демократ-революціонер). Згодом втаємничено було в цю справу представників січових стрільців (полк. Коновалець і ин.). Командир Чорноморського кошу полк. Пелешук і начальник Запоріжської дивізії полковник Балбочан восени самі запропонували довірочно свої послуги. Зносини з цими особами я таємно підгримував. Колись в своїх споминах я докладніше оповім про подробиці справи, а тепер лише скажу, що напр. полковники Пелешук і Балбочан ще за 2 тижні одержали від мене особисто накази про виступ в середніх числах листопаду. Ще значно раніш перед повстанням Винниченко і я вели переговори з ріжними групами про їх участь в повстанні. Розуміється, соціялісти-революціонери були за повстання, як я вже зазначив раніш. Соціял-демократи на пропозицію Винниченка за першим разом були відхилили свою участь в повстанні, але за другим наворотом Винниченкові вдалось їх переконати. Переговори з трьома лідерами соціялістів-федералістів (Ніковський, С. Єфремов і К. Мацієвич) були неуспішні, бо вони рішуче назвали наш намір «авантюрою» і відмовились за свою партію прийняти участь. Вони найбільше боялись большевизму — московського, але большевизм буржуазії вважали за менше зло. До инших груп ми не зверталися»[730].

М. Шаповал наводить маловідомі історичні факти щодо утворення Директорії, процесу перебігу повстання проти гетьманського режиму. «Готуючи повстання, — пише він, — ми чекали слушного часу. Цей слушний час прийшов — упадок німецьких фронтів. Ми вислали таємно делегатів (полк. Шаповал і с-д. П. Бензя) у Берлін до німецької соціял-демократії, щоб вона енергійно виступила проти німецького режиму на Україні і вимагала виведення відділів німецьких військ. Ми попереджали німецьких соціял-демократів, що коли негайно не буде докорінної зміни режиму, то буде повстання; увесь народ, мовляв, горить ненавистю