Читати книгу - "Робінзон Крузо"

поле бою очистилось, ми рушили далі, бо нам залишалось пройти ще близько трьох миль. Дорогою ми не раз іще чули в лісі виття хижаків і, здавалось нам, бачили, як вони шмигали серед дерев, але сніг сліпив нам очі, і ми не могли добре роздивитись. Приблизно за годину ми добрались до містечка, де вирішили заночувати, і знайшли там усіх озброєними й страшенно переляканими. Виявилось, що минулої ночі вовки й кілька ведмедів удерлись до містечка й настрахали всіх жителів, отож вони вартували вдень і вночі, особливо вночі, охороняючи свою худобу та й самих себе.

На ранок нашому провідникові стало зовсім зле: , рука й нога в нього так розпухли від вовчих укусів, що він не міг їхати далі, і нам довелося взяти іншого. З цим новим провідником ми доїхали до Тулузи, де клімат теплий, місцевість гарна та плодюча і немає ні снігу, ні вовків. Коли ми розповіли в Тулузі про наші дорожні пригоди, нам сказали, що зустріч з вовками у великому лісі коло підніжжя гір, особливо такої пори, коли земля вкрита снігом, — річ дуже звичайна. Багато людей розпитували про нашого провідника, який зважився повести нас такою дорогою цієї суворої пори року, і вважали за чудо, що вовки не пошматували нас усіх. Наша розповідь про те, як ми билися з вовками, захищаючи собою коней, викликала загальний осуд; усі говорили, що за таких обставин було п’ятдесят шансів проти одного, що вовки роздеруть нас усіх, оскільки вони оскаженіли, побачивши саме коней — ласий для них шматок.. Звичайно вони лякаються першого ж пострілу, але тут, бувши страшенно голодними і через те лютими, та ще бачачи перед собою так близько коней, вони забули про небезпеку; і, коли б ми не погамували їх безперервним вогнем і нарешті вибухом пороху, вони, напевне, розірвали б нас на шматки; якби ми й далі залишалися в сідлах і стріляли, не злазячи з коней, вовки не розлютилися б так, бо, коли вони бачать на коні людину, вони не сміють вважати коня своєю власністю, як тоді, коли натрапляють на коня без вершника. Нам говорили також, що, якби ми покинули коней напризволяще, вовки кинулися б на них так пожадливо, що за цей час ми встигли б щасливо втекти, тим більше, що нас було багато і всі ми мали вогнепальну зброю.

Сам я ніколи не зазнавав такого страху: бачачи перед собою три сотні дияволів, що мчали на нас з ревінням та роззявленими пащами, готові пожерти нас, я вже вважав себе за пропащого, бо тікати не було куди. А втім, з мене досить було й того, чого я натерпівся; гадаю, мені більше ніколи не закортить перебиратись іще раз через гори, — краще б уже проїхати тисячу миль морем, хоч би мене щотижня шарпали бурі.

Про свою подорож через Францію я не можу розповісти нічого надзвичайного, — нічого, крім того, про що вже розповідали інші мандрівники, і причому куди цікавіше, ніж я. З Тулузи я приїхав у Париж; потім, не зупиняючись там надовго, далі, в Кале і щасливо висів у Дуврі 14 січня, відбувши свою подорож протягом найсуворішої та найхолоднішої пори року.

Тепер я досяг мети і незабаром уступив у володіння всім своїм недавно придбаним багатством, бо всі чеки, які я привіз з собою, мені оплатили негайно.

Моєю головною керівницею та порадницею була тут добра бабуся, вдова капітана. Вона була дуже вдячна мені за надіслані гроші і не жаліла для мене ні праці, ні клопоту, а я в усьому покладався на неї й ні разу не мав. приводу каятись у цьому; з початку й до кінця добра й розважлива жінка захоплювала мене своєю бездоганною чесністю.

Мені вже спадало на думку, чи не доручити їй свої товари і гроші, а самому поїхати назад у Лісабон, а потім у Бразілію, але мене стримали релігійні міркування. Щодо католицизму в мене були сумніви ще під час моїх мандрів, особливо за часів моєї самотності; я знав, що мені нічого й думати їхати в Бразілію і тим більше оселятись там, якщо я не вирішу перейти в католицтво чи, навпаки, стати жертвою своїх переконань, постраждати за віру й померти від тортур інквізиції. Через те я вирішив залишитися вдома і, якщо буде змога, продати свою плантацію.

Я написав про це рішення в Лісабон своєму давньому другові, і той відповів, що продати її — справа неважка.

Але, якщо я дам йому дозвіл діяти від мого імені, він вважає вигідним запропонувати мою частину маєтку двом купцям, які управляли нею замість колишніх опікунів, добре знали їй ціну, бо жили в Бразілії й були, як я знав, дуже багаті. Капітан не сумнівався, що вони охоче куплять мою плантацію і дадуть за неї на чотири-п’ять тисяч більше, ніж будь-який інший покупець.

Я дав йому такі повноваження, і через вісім місяців корабель, який вернувся з Португалії, привіз мені листа, де мій давній друг повідомляв, що купці погодились на пропозицію й доручили своєму агентові в Лісабоні виплатити мені тридцять три тисячі восьмериків.

Я підписав складену за всією формою запродажну, надіслану мені з Лісабона, і повернув її поштою назад старому, а той прислав мені чеків на тридцять дві тисячі вісімсот восьмериків. Крім цієї одноразово виплаченої суми, покупці зобов’язалися виплачувати капітанові по сто мойдорів щорічно, а після його смерті — по п’ятдесят мойдорів його синові, з прибутків плантації.

Так завершився перший період мого життя, повного випадковостей та пригод, схожого на мозаїку, яку підібрало саме провидіння, і такого різноманітного, як рідко буває в цьому світі, — життя, що починалось нерозсудливо, а закінчувалось багато розумніше, ніж цього дозволяла сподіватись будь-яка з його частин.

Читач подумає, що, досягши такого добробуту, я вже не став ризикувати; так воно й справді було б, якби обставини допомогли мені, але я звик до мандрівного життя, в мене не було ні сім’ї, ні численних родичів і навіть, незважаючи на моє багатство, широкого кола друзів. А тому, хоч я й продав свій маєток у Бразілії, я ніяк не міг викинути з голови цієї країни; мене дуже тягло знову в мандри по світах і особливо хотілось мені побувати на своєму острові та подивитись, чи живуть іще там бідолашні іспанці і як поводяться з ними негідники-матроси, яких я залишив на острові.

Мій щирий друг, капітанова удова, дуже відмовляла мене від цього і зуміла так вплинути на мене, що я майже сім років