Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Ми не визнали за доцільне заважати їхньому бенкетові, та вони й не звернули на нас особливої уваги. П’ятниці дуже хотілось вистрілити в них, але я не допустив цього, гадаючи, що в нас і без того досить клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом ліворуч від нас розляглось жахливе. вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли просто на нас, більшість — лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав, як їх треба зустріти, але подумав, що єдиний засіб — зімкнутися в щільний ряд; так ми й зробили. А щоб не було великих проміжків між пострілами, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вовки не повернуть назад після першого; тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не заряджали рушниці знову, а тримали напоготові пістолі, — у кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отже, за такою системою, поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли дати шість залпів підряд. А втім, це виявилось непотрібним, бо після першого ж залпу ворог зупинився, мов укопаний, перелякавшись пострілів та вогню; чотирьох вовків було забито на місці, кілька поранених повернули назад, залишаючи за собою на снігу кривавий слід. Я вже сказав, що зграя спинилась, але не втекла; тоді, згадавши, що, як мені розповідали, найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих розповідях є частка правди: почувши наш крик, вовки повернулись і почали відступати. Тоді я звелів випалити вдруге, їм навздогін, — вовки помчали галопом і незабаром сховались за деревами.

Скориставшись з перепочинку, ми стали перезаряджати рушниці, а щоб не гаяти часу, їхали далі; та ледве приготувались до нового залпу, як почули страшенний шум у тому самому лісі, в. тому самому напрямі, куди ми верстали шлях.

Наближалась ніч, і щохвилини темнішало, Що було для нас дуже невигідно; шум посилювався, і ми легко розпізнали в ньому гарчання й виття цих диявольських створінь. Несподівано ми побачили перед собою цілих три вовчі зграї: одну — ліворуч, одну позаду й одну попереду нас, — ми, здавалось, були оточені вовками; вони, проте, не нападали на нас, і ми їхали далі, підганяючи якомога коней, але дорога була вибоїста, і коні могли бігти лише клусом. Так ми доїхали до початку другого лісу, через який пролягала наша путь, і страшенно здивувались, побачивши біля просіки величезну вовчу зграю.

Раптом на другому кінці просіки залунав постріл; з лісу вибіг кінь, осідланий та загнузданий: він мчав наче вітер, а за ним гналось шістнадцять чи сімнадцять вовків; кінь набагато випередив їх, але ми були певні, що він не витримає довго такого шаленого гону, і вовки нарешті наздоженуть його: так воно, мабуть, і вийшло.

У просіці, звідки вибіг кінь, перед нашими очима постало жахливе видовище: ми побачили трупи ще одного коня й двох людей, роздертих хижаками. Один із них був, напевне, той самий, що стріляв, — коло нього лежала розряджена рушниця; голова й верхня частина тулуба були погризені.

Це видовище сповнило нас жахом. Ми не знали, що робити далі й куди прямувати, але вовки незабаром примусили нас зважитись: вони оточили нас у надії на нову здобич; я певен, що їх було не менше як триста. На наше щастя, на узліссі, трохи осторонь від дороги, лежало кілька величезних дерев, зрубаних минулого літа і, мабуть, залишених тут для перевозу. Я повів свій маленький загін до цих дерев; на мою пропозицію всі ми злізли з Коней і, сховавшись за одним довгим деревом,,ніби за бруствером, утворили трикутник, помістивши коней в середину.

І добре, що ми це зробили, бо вовки зараз же напали на нас з небаченою досі люттю. Вони з гарчанням кинулись до нас і скочили на колоду, що правила нам за бруствер, ніби сподіваючись на легку здобич; їхню лють, мабуть, збільшувало ще те, що ми сховали за собою наших коней, яких вони, власне, й мали на меті. Я звелів своїм стріляти, як і раніше, — через одного, і їхні постріли були такі влучні, що з першого ж залпу багато вовків було забито; але виявилось, що цього мало: треба було стріляти безперервно, бо вовки лізли на нас, як чорти: задні підштовхували передніх.

Після другого залпу нам здалось, що вовки припинили свою атаку, і я сподівався, що вони втечуть; але це тривало лише одну мить — зараз же наскочили інші; ми двічі випалили в них із пістолів і, гадаю, цими чотирма залпами вбили штук сімнадцять чи вісімнадцять і поранили вдвоє більше, але вовки наступали далі.

Мені не хотілось надто швидко випустити всі наші заряди, і я гукнув свого слугу — не П’ятницю, котрий був заклопотаний іншою роботою: він надзвичайно швидко й спритно встиг уже зарядити знову свою й мою рушниці, — отже, не П’ятницю, а другого мого слугу і, давши йому порохівницю, звелів посипати порохом доріжку вздовж колоди, та якомога ширшу. Він виконав мій наказ і ледве встиг відійти, як вовки знову полізли на нас через порохову доріжку. Тоді я клацнув незарядженим пістолем коло самого пороху{81}, він зайнявся і обпалив вовків, які були на колоді; з півдюжини їх звалились або, вірніше, скочили на нас, сахнувшись убік від вогню та з переляку; з цими ми швидко розправились, а решта так злякались яскравого світла, яке здавалось ще страшнішим через густу темряву навколо, що трохи відступили.

Тут я востаннє скомандував стріляти всім разом, а потім усі ми хором гукнули, і вовки пустилися тікати; залишилося тільки близько двадцяти поранених, що корчились на землі; ми моментально кинулись на вовків і узялись рубати їх шаблями, цілком слушно розміркувавши, що скигління та виття цих тварюк будуть зрозуміліші для їхніх товаришів, ніж наші постріли; так воно й сталося: вовки повтікали й дали нам спокій.

Побили ми вовків штук шістдесят, а якби це було вдень, ми побили б їх іще більше. Коли