Читати книгу - "Синi етюди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Будемо ждати. Може, поїдуть сьогоднi.
- А як не поїдуть?
- Не поїдуть?.. Нi, як же, поїдуть!
- Тьху! наче пообiцяли йому…- сплюнув Кажан.- А я кажу - не поїдуть!
Тодi стало якось дражливо. I тому, що вiн не мiг чогось розумного порадити, вiдчув себе дячок майже нiкчемним, тим бiльше нiкчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
- Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову,- мабуть, i йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла, нiби її хтось обценьками схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток нiяких. Микити Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли виїдуть, "…Може, його вже забрали?" - стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипiр почував те ж.
З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрiлами носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко, нiбито в неї були не пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
- Сволоч!
- Що ти кажеш? - спитав дячок.
- То кажу,- зло усмiхнувся той,- що iнший страждає, а другий здається. Примiром, надiявся я на декого iз своїх, а получилось - нiщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.
- А ти що - маленький? Не знаєш, куди тодi йти? - суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змiшався. Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
- Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,- казав Кажан далi.
Дячок подивився на нього: стоїть блiдий i щелепи розвернуло, тiльки нiбито понижчав.
- Iншi, може, вже й розплатились,- кинув вiн.- Та й мене не забувай, бо не один ти тут.
Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстрiляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.
В цей час нiбито хтось когось покликав. Нашорошились - нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.
- Хло-о-пцi! - нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
- Хто там такий?
- Це я, Ванько Петренячий,- долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.
- Чого тобi треба? - знову запитав дячок.
- Та їсти принiс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,- аби наїстися. Кажан уперед дивиться,- очi як у вовка: голодний. Так в отрядi не приходилось голодувати.
- Це Килина слiпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи клуночка.- Молоко тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.
Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!
Їли iз смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нiчого не залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом i сказав:
- Мало.
- А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селi, чи великий загiн стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба,- не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такi гарнi поприїжджали.
- А не бачив, скiльки їх? - спитав Кажан.
- У нас двоє стоїть… Книжку менi подарували… а далi ще кiльканадцять.
- А довго вони тут будуть, не чув?
- Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, i поїдуть… А може й нi!
Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i - мало не скрикнув. Крiзь очерет дивилась на нього пара очей.
- Дядю, чого ви так зблiдли? - спитав хлопчисько.
Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: "Пропали!" Ваньковi теж, мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги не несуть, нiбито прив'язанi.
- Дiду Кудря, де ви є? - проскиглив вiн жалiбно.
Дивиться - у Кажана знову обличчя почервонiло.
- Так ти не сам прийшов? - зiдхнув з полегшенням Кажан.
- От ще дурне! Чого ж ти не сказав? - кинув дячок i подивився в гущавину: - Чого ви прийшли, дiду?
- Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
- Ну?
- Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi! Жалько менi вас, та й годi!
Скаржився далi Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дiд, а Нечипiр думав: "Проклятi люди, навiть умерти спокiйно не дають".
ДIд Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:
- Дивлюсь - хлоп'я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую - безпремiнно до них. А як догнав - призналось. Спасибi, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.
Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i нарештi догадався, що вже час йому й додому поспiшати. За кiлька хвилин дiд i хлопчисько зникли в гущавинi.
День хилився до вечора. Синя хмара хоч i повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i лягло на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На селi iржали конi.
…"Кiннi",подумав дячок. I хтiлось, щоб були пiшi. Злiсть брала на дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слiд?
Згадав Микиту Гордiйовича. "Яхида! Хоч би їсти принiс". Але зате трiшки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш робився. I тодi знову стискало серце.
Не хотiлось говорити. Навiть слова виходили з легенiв якiсь чуднi, кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.
В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.
Думав про життя. Згадав Килину: "Дурна!"
V
Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу дмухав свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.
Йшла дванадцята година ночi.
Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко їх сорочки так iзмокли, що прийшлось знiмати й викручувати. Пiзнiш дощ перестав, але не розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр поллються струмки холодної води.
Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як десь пiд повiткою хтось награвав на балабайку - мабуть, iз отряду. Дивились на вогники, що фаркали по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синi етюди», після закриття браузера.