Читати книгу - "Мальва Ланда"

В'язні почали розходитись, їх чекало ще багацько роботи. Пан Ліндер зупинив чоловіка, який щойно промовляв з діжки, і подякував йому за теплі слова.

— Хочу представити пана Кнедлика, — сказав з великою повагою в голосі пан Ліндер.

Пан Ціммерман відчув у правиці мокру й слизьку долоню з холодними клюсками[98] пальців.

— Це ваш новий директор, — продовжив комісар. — Пан Кнедлик є нашою людиною, іншими словами — нашим агентом. Нема у цій в'язниці людини відданішої нашій справі ніж пан Кнедлик. Це аґент, що в одній особі становить цілий таємний комісаріят з безліччю карточок, анкет, довідок, схем і креслень у своїй безцінній голові. Тут, — пан Ліндер постукав пальцем в чоло пана агента, — знаходяться геть усі кримінальні справи на всіх в'язнів, навіть на тих, що вмерли. Пан Кнедлик виконує надзвичайно важливу місію, а саме: стоїть на сторожі права і добробуту. Він уважно вслухається у всі розмови, він простежує кожен крок пересічного в'язання і все це нотує, нотує, виливає на папері і подає мені на стіл. А там, у тих безцінних нотатках є все: не тільки висловлювання і дії в'язнів, але й, що просто фантастично — їхні думки!

— Що ви не кажете?! — не втримався пан Ціммерман, щоб не поплескати по ремені пана аґента.

— Пан Кнедлик — це мої очі, моє вухо, мій ніс і мій… е-е… моє… е-е… моя… ну, одним словом — це людина, що замінює цілий апарат. А які художньо довершені доноси він пише! Боже мій! Що за перо! Що за стиль! Ви, пане Кнедлик, справжній Бальзак! Кажу вам це чесно і відверто. Я впиваюся читанням цих шедеврів… Уявіть собі, зовсім недавно один екстреміста нашкрябав на моєму пам'ятникові, м'яко кажучи, нецензурне слово. Ну, факт, самі розумієте, обурливий. Пам'ятник, твір мистецтва, документ епохи, а на ньому якесь брудне слівце. Та ще й цвяхом. І ось пан Кнедлик бере в руки своє золоте перо і пише твір надзвичайної поетичности і довершености. Це вийшов не донос, а справжня соната, ні — рапсодія! О, як мені шкода, що я не музика і не можу покласти її на ноти, аби щоранку пестити своє вухо ніжними і ласкавими звуками… Ні не можу втриматися, щоб не зацитувати вам, пане Ціммерман, кількох рядків з цієї шахерезади:

Дух пориває мене:

Про нові починаю писати я свинства.

О Боже, задум співця надихни!

Дай мені сили опертися помсти бажанню!

Дай мені віри у те, що покара прийде неодмінно!

Бачу нові злодіяння і в серці моєму розпука.

Пам'ятник вчителя мого і ватага

Хтось закаляв і знеславив.

Нюхаю всі я сліди, озираю піщинки,

Ворога лютого я відшукаю, а ні — то загину!

— Ну, чи це не Овідій? Чи це не Горацій? — Пан Ліндер сьорбнув розчуленим носом і закінчив: — Друже мій, — дозвольте вас так називати, — друже мій, я вирішив на знак ваших величезних заслуг у галузі криміналістики і юриспруденції зробити вам невеличкий і скромний дарунок. Ось він!

З тими словами пан Ліндер попорпався в кишені і видобув на цей зачухраний світ таку ж зачухрану краватку. Вона мала дещо сумний і вим'ятий вигляд, а де-не-де ще й вилискувала тлустими плямами, але пан Кнедлик узяв її в долоні наче не знати якого скарбу і з вибалушеними очима вірного громадянина поцілував її.

— Носіть цю пам'ятку про мене і всім розповідайте, як високо цінить держава ваш вагомий внесок.

Щасливий аґент вклонився і повернувся до своїх обов'язків, приміряючи дорогою і так і сяк краватку до голої шиї.

— Пане Ліндер, у промові шановного агента згадувалися безмежні ниви хлібів, фабрики, заводи, театри, музеї — де це все знаходиться? — поцікавився пан Ціммерман.

— Хе! — втішився комісар. — Саме в цьому і полягає великий акт перевиховання! Нічого цього нема, але нехай в'язні вірять, що воно десь існує. Їм самими через те стає легше на душі, адже тоді очікування звільнення з в'язниці набирає глибокого сенсу. Кожен прагне відбути свій термін з якнайбезгрішнішою репутацією, щоби вийти в світ вільних людей чистим, наче херувим.

— Чудово, але коли він виходить у цей світ, то раптом помічає, що з нього покепкували, бо там нема тих усіх приваб.

— Справді так думаєте?

— Не хтів би-м, але факти змушують.

— Отже, цього разу факт є такий, що вони ніколи, — повторюю: ніколи! — не дізнаються, що над ними покепкували, — голос пана Ліндера звучав гостро, але не без ввічливости. — І знаєте чому?

— А чому?

— Бо їм не судилося покинути стіни в'язниці.

— Мають пожиттєвий термін?

— Можна це так назвати. З огляду на те, що ніхто не може бути безгрішним. Навіть якби дуже намагався.

— Іншими словами, ви завше здатні знайти причину для продовження терміну?

— Маєте рацію. Тепер цей шляхотний обов'язок перейде у ваші руки.

Пан Ціммерман не відобразив на своєму обличчі надмірного задоволення, але це пана Ліндера не вразило і на мить.

— Дивно все ж, що при цьому в'язнів не охоплює бажання втекти звідси.

— Ні, не охоплює. Кожен в'язень пильно стежить за тим, аби когось таке бажання не спокусило, він просто зацікавлений у тому, щоб виявити когось такого і дати мені знати. А тому має очі завше відкриті. Бо виявивши потенційного втікача, він одразу вкорочує свій термін удвічі. Розумієте? Удвічі! А це вже щось важить!

— Ага, то скоротивши свій термін удвічі, уже можна сподіватися на волю?

— Сподіватися завше можна.

— Що це має означати?

— Я вже говорив: звідси потрапляють лише на цвинтар. Та й то тюремний.

— І знаючи це, в'язень таки висліджує свого товариша?

— Звичайно. Люди вже так якось влаштовані, що навіть найплюгавіша людська істота переповнена надіями, мріями і снами. А все це варто підживлювати. Нехай собі жевріє. До пори. Коли ж з'являється зневіра — о, це вже найбільша небезпека для кожного шанованого закладу чи середовища. Погана вівця псує отару. А тому погану вівцю слід якнайхутше відправляти на заріз. Причину завше можна знайти.

— Бачу, обов'язків у мене не так уже й мало. Подивляю вас, пане Ліндер, як вам, одному, вдавалося здолати таку фуру роботи!

— Але я так само жертва своїх надій і сповідань. Я вірю в те, що моя скромна праця буде визнана там, нагорі, і коли-небудь найясніший пан цісар згадає про мене і викличе до себе до Відня. Може, ласкаво допустить до трону, я впаду навколішки, а