Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

У матеріалах справи збереглася чернетка ще одного листа Василя Стуса до Шелеста, писана на межі 1965—1966 років[593]. Поет так і не відправив листа, але його характер лише зміцнив слідчого в переконанні, що він має справу з ворогом.

«Шановний Петре Юхимовичу!

На першого листа ви мені не відповіли. Ви користаєтесь правом сильного, яке ніби знімає з ужитку людську неввічливість. Будучи представниками народовладдя, ви поневажаєте думкою народу. Для вас не обов'язково відповідати ні рядовим людям, ані особам з депутатськими мандатами, чи винахідникам із світовими іменами. Влада народу зважає тільки на народ, а не на окремих людей.

Зі свого боку я відмовляюсь від права слабкого й не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть зорганізована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.

Я не робот. Я знаю, що право мислити й вільно висловлювати свої думки — це   б і о л о г і ч н а   здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатично схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.

Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право — самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали в мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому й у жовтні 1917 p., ще гірко насміється з переможців.

Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково й мій слуга. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т. д. я ще до народження „передав“ вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затиснуте до одної-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки.

Ви розумієте, що, повертаючи собі своє ж право мислити, я не роблю державного злочину. Пам'ятаймо, що, живучи в одному суспільстві, ми зобов'язані один одному: я живлюсь вашою геніальністю, ви ж користаєтесь моєю волею, моєю свободою, моїми правами і, зрештою, моєю підлеглістю.

Отож, я не робот. І коли, може, я висловлюватиму вам деякі думки, за які нині судять людей, ви мусите тільки пишатися з того, що виховали таку зміну, яку не спиняє нічого від додержання власної думки. Так само ви мусите пишатися з того, що виховали такий „ідеалізм“, коли людина мало не пнеться, аби побачити небо, планомірно і пропорціонально поділене на квадрати. Причини такого ідеалізму я ще спробую з'ясувати.

* * *

Соціалізм за своєю природою виник з високого людського прагнення досягти власної свободи. Відтак, соціалізм майбутнього, як ідеал суспільно забезпеченої людської волі мусив бути особливо дорогий народам таких країн, як Росія — з її віковим деспотичним режимом. Згадаймо, що А. П. Чехов якось зізнався, що протягом усього життя звільнювався від психології раба, яка мало не закодована в спадковості російського підданого. Відома річ, що соціалізм мусив знищити, „розмити“ цю столітню спадковість.

Диктатура пролетаріату, конче потрібна в часи повалення царату й зміцнення радянської влади, трималась на рабській психології, хай це й було усвідомлено як минуща необхідність. Як минуща необхідність у нас було збережено чимало з тих державно-організаційних структур, які був виробив царат, а нам — за браком часу — не було як створити чи виробити нові. Ми їх взяли напрокат, щоб згодом викинути. Але метал, із якого твориться держава, загусає дуже швидко, і все минуще знаходить тисячі ходів і виходів, аби перетворитись на вічне, стале, постійне.

У нас продовжили систему диктатури. Продовжили на невизначений час. Тим самим зберегли ту вимушену умовами людську неволю, з якою соціалізм мусить боротись, яку він мусить „зняти“. Соціалізм за умови диктатури пролетаріату неможливий. Тому що поєднати найбільшу в світі індивідуальну свободу („найдемократичніші свободи в світі“) з умовами диктатури, як режиму військового, — значить поєднати крайнощі. В умовах Росії, країни, звиклої до класичного лицемірства, можна було, звичайно, зробити й це: забрати в народу всякі політичні свободи й твердити, переконувати, примушувати вірити в те, що наш народ користується найбільшою у світі свободою. Але це можливе тільки в Росії. Зрештою, значна частина населення вже давно відчуває на собі всі „переваги“ сталого деспотизму.

Я переконаний, що продовжувати систему диктату — значить посилювати те, з чим соціалізм мусить вести непримиренну війну. Умови сталінської політики продукували слуг, а не синів, рабів, а не господарів своєї країни. Це продовжується й зараз. Людській свободі наступили на горло, звівши це в вічну необхідність. Цим самим комунізм не наближається, а віддаляється, шлях до нього набирає катастрофічних форм. Теперішній „соціалізм“ продукує лицемірство, брехню, підлість, безпринципність, нечесність і інші супутники рабства. Лицемірство возводиться в квадрат.

Ще дитиною, пухнучи з голоду в післявоєнні роки, я зобов'язаний був кричати: „Спасибо товаришу Сталину за наше счастливое детство“. Це була перша суспільна травма. Ім'я ж наступних травм — мільйон. Уявіть собі вразливу душу радянського школяра, який протягом 10 років навчання мусить кількаразово здирати з себе шкіру. Сьогодні він приймає на віру те, від чого завтра відмовиться, точніше — що завтра проклене. Так сталося з поколінням мого віку. Великий вождь і вчитель виявився катом націй, державним злочинцем і, по суті, ворогом соціалізму. Скажете, що завдяки йому було піднесено наш промислово-економічний потенціал (у нас люблять наводити цифри і проценти). Відповім: Гітлер примусив німців зробити за семирічку не менше. Отож, це ще не заслуга перед соціалізмом. Інститутські педагоги, планомірно „повалюючи“ культ Сталіна, повторювали в зворотному порядку те, що робили спроституйовані паризькі газетярі в перші часи „ста днів“ Наполеона. Ці ментори-педагоги були такими ж, як ті газетярі, проститутками. Мені гірко це казати: педагог завжди є педагогом, і про найгіршого незручно казати лиху правду.

Але гіркого аж надто багато. Ми пережили ганьбу „угорських подій“[594]. Ми пережили ганьбу, пов'язану зі збагаченням марксизму Хрущовим. Пережили ганьбу його повалення. Лицемірство не припинилося. Воно продовжується далі.

Так не