Читати книгу - "Переспівниця"

Я ще жодного разу не вийшла з дому. Навіть із кухні не виходила, хіба що у туалет, розташований за кілька кроків звідси. Не перевдягалася — так і ходила в тому самому одязі, в якому поїхала з Капітолія. Здебільшого я просто сиділа біля вогню. І дивилася на купу листів, яка назбиралася на коминку.

— У мене навіть немає лука.

— Подивись у вітальні, — сказала вона.

Потому як Сальна Сей пішла, я замислилася над тим, чи варто навідатись у вітальню. За кілька годин я таки наважилася, підвелася з крісла й тихою-тихою ходою — щоб бува не злякати привидів — рушила коридором. У кабінеті, де ми пили чай із президентом Снігоу, лежала коробка. В ній була батькова мисливська куртка, наша родинна книга з рослинами, весільне фото моїх батьків, втулка, яку прислав мені Геймітч, і медальйон, подарований Пітою на арені під час Червоної чверті. Два луки й сагайдак зі стрілами, які вдалося врятувати Гейлові у ніч бомбардування, лежали на столі. Я вдягнула мисливську куртку, а інших речей навіть не торкнулася. Так і заснула просто на канапі у нашій колишній вітальні. Мені наснився жахливий сон, ніби я лежала на дні могили, а всі мертві, яких я знала за життя, один по одному підходили й кидали на мене повну лопату попелу. Зважаючи на кількість людей, сон був довгий, і що глибше мене закопували, то важче мені було дихати. Я силкувалася покликати на допомогу, благала їх зупинитися, але попіл набивався мені в рот і в ніс і я не могла видушити з себе жодного звуку. А лопата все шкребла і шкребла...

Прокинулась я мало не з криком. Крізь фіранки пробивався сірий ранок. Скреготіння лопати не вщухало. Досі напівсонна я вибігла з кімнати, вискочила надвір, завернула за ріг, бо вже була готова сваритися навіть на мертвих. Але, побачивши того, хто там був, я заніміла. Його обличчя розпашіло, а він і далі копав землю під вікном. Поруч стояла тачка, а в ній п’ять прив’ялих кущів.

— Ти повернувся, — мовила я.

— Лікар Аврелій не відпускав мене з Капітолія аж до вчорашнього дня, — мовив Піта. — До речі, він просив передати, що не зможе вічно вдавати, що лікує тебе. Знімай, будь ласка, трубку, коли дзвонить телефон.

Вигляд Піта мав непоганий. Худий і пошрамований від опіків, але очі вже не затуманені й не зболені. Однак, побачивши мене, Піта трохи насупився. Я зробила марну спробу відкинути з очей волосся, але скуйовджена кучма не слухалася. Я почувалася ніяково.

— Що ти робиш?

— Уранці я сходив у ліс і накопав ось це. Для неї, — мовив він. — Подумав, що можна посадити кущі вздовж будинку.

Я подивилася на кущики, на груддя землі, що звисало з їхнього коріння, й мені забракло повітря: на мить здалося, що Піта приніс із лісу троянди. Я мало не накинулася на Піту з лайкою, аж тут утямила, що ніякі це не троянди: це вечірня примула. Квітка, на честь якої назвали мою сестру. Кивнувши Піті на знак згоди, я побігла назад у будинок і замкнула по собі двері. Проте зло було всередині, а не ззовні. Тремтячи від слабкості та тривоги, я майнула сходами нагору. На останній сходинці нога перечепилася, і я гримнулася на підлогу. Я змусила себе підвестися й зайти у свою кімнату. Запах був дуже слабкий, але досі висів у повітрі. Ось вона. У вазі. Біла троянда поміж зів’ялих квітів. Засохла й крихка, однак досі ідеальна; одразу видно, що вирощена в теплицях Снігоу. Схопивши вазу, я помчала на кухню й викинула квіти у тліючий попіл. Спалахнула іскра, язики синього полум’я огорнули троянди і водномить проковтнули їх. Квіти згоріли вщент. Про всяк випадок я ще й вазу розбила, пожбуривши її на підлогу.

Повернувшись у свою кімнату, я розчахнула вікна: нехай свіже повітря витіснить запах Снігоу. Однак я все одно відчувала його, він був повсюди: на моєму одязі, в порах шкіри, у волоссі. Я почала роздягатися, разом з одягом здираючи величезні клапті шкіри, які відлущилися від старих ран. Уникаючи дзеркал, я рушила у ванну та змила запах троянд із волосся, з тіла, прополоскала рот. Усе тіло стало рожевим і трохи поколювало. Вдягнувши щось чисте, я півгодини розчісувала волосся, аж тут відчинилися вхідні двері, й на порозі з’явилася Сальна Сей. Поки вона готувала сніданок, я спалила свій старий одяг. А тоді, дослухавшись поради Сальної Сей, вишкребла ножем болото з-під нігтів.

Покінчивши з яєчнею, я запитала:

— Куди подався Гейл?

— В Округ 2. Отримав там роботу своєї мрії. Час від часу його показують по телевізору, — мовила вона.

Я покопалася в собі, намагаючись збагнути, що відчуваю: злість, ненависть, тугу. І полегшено зрозуміла, що нічого.

— Сьогодні я піду на полювання, — мовила я.

— Що ж, я б не відмовилася від свіжини, — відповіла Сальна Сей.

Озброївшись луком і стрілами, я подалася на Леваду, сподіваючись там вийти за межі округу. Біля площі працювали люди в респіраторах і рукавичках. На вози, запряжені кіньми, вони складали те, що проступило на землі після танення снігу. Сміття, людські рештки. Віз стояв і біля будинку мера Андерсі. Я впізнала Тома, Гейлового старого друга з шахти: він на хвилинку розігнувся, щоб витерти з обличчя піт ганчіркою. Я бачила його в Окрузі 13 — виходить, він повернувся додому. Він привітався зі мною перший, і це додало мені відваги:

— Ви знайшли когось?

— Усю сім’ю. І ще двох хатніх працівників, — відповів Том.

Мадж. Тиха, добра й відважна. Дівчина, яка подарувала мені брошку, на честь якої я отримала своє прізвисько. До горла підкотив клубок. Цікаво, чи приєднається вона до списку моїх нічних кошмарів? Чи закидатиме попіл мені до рота лопатою?

— Просто я подумала... Оскільки він був мером...

— Не думаю, що статус мера Округу 12 давав бодай якісь переваги, — мовив Том.

Кивнувши у відповідь, я рушила далі, навмисне відвернувшись, щоб бува не побачити, що там на возі. По всьому місті й на Скибі всі займалися одним і тим самим: збирали останки мертвих. Наблизившись до руїн нашої колишньої хати, я побачила цілу шерегу возів. Левада зникла, вірніше, змінилася до невпізнанності. Посередині викопали величезний котлован, у який скидали рештки моїх земляків — то було масове поховання. Я