Читати книгу - "Переспівниця"

Останні два дні я просто лежала на матраці — не їла, не пила, не приймала пігулок, аж раптом двері моєї кімнати відчинилися. До ліжка хтось підійшов. Геймітч.

— Суд над тобою завершився, — мовив він. — Ходімо. Ми їдемо додому.

Додому? Про що це він? У мене більше немає дому. Та навіть якби мені й дозволили вийти звідси, я була заслабка, щоб рухатися. У кімнату увійшли якісь незнайомці. Вони напоїли й нагодували мене. Викупали й одягнули. А тоді один із них відніс мене на руках, немов ганчір’яну ляльку, на дах, заніс у вертоліт і пристебнув до крісла. Геймітч і Плутарх сіли навпроти. За кілька секунд ми злетіли в повітря.

Я ще ніколи не бачила Плутарха в такому піднесеному гуморі. Він просто світився.

— Мабуть, у тебе мільйон запитань!

Оскільки я нічого не відповіла, він сам продовжив торохтіти.

Коли я вбила Коїн, у натовпі прокотилося сум’яття. Щойно галас стих, виявили тіло президента Снігоу, досі прив’язане до стовпа. Важко сказати, чому він помер — задихнувся від кашлю чи його затовк натовп. Та хіба це має значення? Всім байдуже. Негайно оголосили вибори, і президентом обрали Пейлор. Плутарха призначили помічником президента з питань зв’язку, а це означало, що тепер він вирішуватиме, що і коли транслювати по телебаченню. Першим великим телевізійним проектом був мій суд, на якому Плутарх виступав свідком. Від захисту, певна річ. Однак, мабуть, найбільше я повинна дякувати лікарю Аврелію, який виставив мене абсолютно безнадійною контуженою божевільною. За умовами мого звільнення я й надалі перебуватиму під його наглядом — по телефону, оскільки він нізащо не погодиться переїхати у таке Богом забуте місце, як Округ 12, а саме туди мене запроторили. Справа в тому, що ніхто гадки не мав, що робити зі мною тепер, коли війна закінчилася, хоча якщо спалахне нова війна, Плутарх обов’язково знайде в ній роль і для мене. Тут Плутарх голосно розсміявся. Здається, його ніколи не хвилювало те, що ніхто не цінує його жартів.

— Готуєтеся до нової війни, Плутарху? — запитала я.

— О ні, не зараз. Поки що ми перебуваємо в стані солодкого сп’яніння, коли всі без винятку погоджуються, що недавно пережиті жахи не повинні повторитися, — мовив він. — Та колективна думка, як правило, швидко міняється. Ми — мінливі безмозкі створіння з поганою пам’яттю й нездоланним потягом до саморуйнації. Однак хто знає? Може, на цьому все закінчиться, Катніс.

— Що? — запитала я.

— Наша ера. Можливо, саме зараз ми стаємо свідками еволюції людської раси. Подумай про це.

А тоді він запитав мене, чи не хочу я взяти участь у новій пісенній програмі, яка стартує за кілька тижнів. Людям не завадить трохи розважитися. Плутарх пришле до мене знімальну групу.

Дорогою ми заскочили в Округ 3, щоб висадити Плутарха: він мав зустрітися з Біпером, щоб обговорити інноваційні технології відеотрансляцій. На прощання він сказав:

— Не зникай.

Коли ми знову піднялися високо в небо й опинилися поміж хмар, я поглянула на Геймітча.

— А чому повертаєтеся в Округ 12 ви?

— Здається, для мене в Капітолії також не знайшлося місця, — мовив він.

Спочатку я ні про що не замислилася. Але згодом до мене почали підкрадатися сумніви. Геймітч нікого не вбив. І міг би оселитися будь-де. Якщо він повертається в Округ 12, то тільки з однієї причини: йому наказали.

— Ви маєте наглядати за мною, так? Як ментор?

Він знизав плечима. І тільки тоді я усвідомила, що це означає.

— Отже, мама додому не повернеться.

— Ні, — підтвердив Геймітч. З цими словами він витягнув із кишені листа й подав мені. Я оглянула охайний конверт, делікатний почерк. — Вона допомагає облаштувати лікарню в Окрузі 4. Просила, щоб ти їй зателефонувала, тільки-но дістанешся додому.

Я торкнулася пальцем ідеального завитка на одній із букв.

— Ти знаєш, чому вона не може повернутися додому.

Так, я знала чому. Бо там батько, і Прим, і попіл — все це надто болюче для неї. А для мене, вочевидь, ні.

— Хочеш знати, хто ще не повернеться?

— Ні, — мовила я. — Нехай це буде сюрпризом.

Як взірцевий ментор, Геймітч змусив мене з’їсти бутерброд, а тоді решту шляху прикидався, наче повірив у те, що я сплю. Він знайшов собі заняття — блукав вертольотом, шукаючи пляшки зі спиртним, і запихав у торбу. Коли ми приземлилися на галявині в Поселенні Переможців, була вже ніч. У половині будинків світилося світло, в тому числі у мене і в Геймітча. А у Піти ні. У мене на кухні хтось розпалив вогонь. Сівши у крісло-гойдалку перед коминком, я вертіла в руках мамин лист.

— Ну що, побачимося завтра, — мовив Геймітч.

Коли торохкотіння пляшок у його торбі стихло вдалині, я прошепотіла:

— Сумніваюся.

Я не могла підвестися з крісла. Решта будинку здавалася холодною, порожньою і темною. Замотавшись у стару шаль, я дивилася на полум’я. Мабуть, я задрімала, бо коли розплющила очі, уже був ранок і на кухні поралася Сальна Сей. Вона приготувала мені яєчню і тост і сиділа поруч, поки я не з’їла все до останньої крихти. Ми майже не розмовляли. Її маленька онучка, яка жила у власному світі, витягнула з маминого кошика клубок яскраво-синіх ниток. Сальна Сей звеліла їй покласти все назад, але я дозволила дівчинці залишити нитки собі. В цьому домі більше ніхто не плестиме. По сніданку Сальна Сей помила посуд і пішла, але в обідній час повернулася і знову змусила мене поїсти. Важко сказати, чи вона це робила по-сусідськи, чи отримала завдання від уряду, але навідувалася вона регулярно двічі на день. Куховарила, а я їла. Я міркувала, що мені діяти далі. Зараз мені нічого не перешкоджало жити так, як я хочу. Та я, здається, досі на щось чекала.

Іноді дзвонив телефон, але я не піднімала слухавки. Геймітч ніколи не навідував мене. Може, він передумав і поїхав деінде, хоча ймовірніше, що він валявся вдома п’яний як чіп. До мене не приходив ніхто, за винятком Сальної Сей та її онуки. По кількох місяцях цілковитої самотності навіть вони здавалися мені натовпом.

— Сьогодні надворі відчувається весна. Ти повинна вийти