Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

спогади. Ось Матео, вправно орудуючи своїм велетенським мечем, б'ється з караунасцями. На шию йому падає петля і валить його на землю. «Тікай, Марко!» кричить він, задихаючись. Матео сидить у земляній в'язниці і вириває з рук вартового спис. «Хасан-бек мертвий. Ходімо, Марко, у нас немає часу». Зоряної ночі, незважаючи ні на примарні тіні, що залягли біля дороги, ні на хижих звірів, що скрадаються лісами, ні на завивання шакалів, вони тікають від караунасців…

Марко здавалося, ніби він чує лагідний голос свого друга, і з кожною фразою в його уяві все виразніше поставали картини минулого. «Ти ще живий, Матео?» питав він, як дитина, сам себе і чекав відповіді, наче вона могла прийти з глибини його серця. Але відповіді не було.

Він підняв голову і озирнувся навкруги. Тиша в будинку пригнічувала його.

«Не плач, Ашіма, — сказав Матео, покидаючи Камбалі. — Марко лишається з тобою». І пішов.

Марко захотілось раптом поговорити з батьком і дядьком. Вони тільки вчора повернулись після довгої мандрівки. Їхня невгамовна діяльність розчулювала Марко. Задля вигідної справи вони їздили з одного кінця країни в другий, з міста в місто, з провінції в провінцію, незважаючи ні на які труднощі. Марко було навіть трохи соромно, що він за всі ці роки не покидав Камбалі, якщо не рахувати короткочасної мандрівки в Шаньту та поїздки з імператором на північ на полювання.

Щоправда, служачи почесним пажем імператора, він заробив набагато більше золота, аніж його можна було б придбати торговими справами. Та й вони самі радили йому триматися при дворі, адже доки він користувався милістю імператора, їм легше діставалися всілякі торговельні пільги.

Вже восьму зиму Марко жив у Камбалі, не рахуючи дороги з Венеції в Китай, яка тривала три з половиною роки, йому здавалося, ніби з часу дитинства і юності прожито ціле людське життя.

Дитинство було так далеко, як рідна Венеція — від Китаю. Інколи в хвилини самотності він згадував юного кораблебудівельника Джованні з прекрасним голосом, чорняву, непосидючу подругу Джіаніну і вірного слугу Паоло, але їхні обличчя спливали в пам'яті тільки неясними тінями. Виразніше згадувалася йому могила матері на тихому цвинтарі в Сан-Міхеле і старий циган Ферко в своєму гостроверхому капелюсі, який надовго полонив уяву Марко своїми вигадками про викрадену в нього десь у Дамаску чи в Багдаді доньку Зусінку.

З неясною сподіванкою і таємною турботою в серці Марко йшов до Ніколо й Мафіо Поло. По дорозі він зустрів Ашіму, яка випадково опинилась у коридорі. Звичайно, дівчина й на думці не мала затримувати його; напевне, він знову страшенно зайнятий або після своєї нелегкої служби хоче трохи відпочити.

Ніколо й Мафіо, як Марко й гадав, сиділи біля столу, схилившись над списками товарів, рахунками, купками паперових грошей і гаряче сперечалися. Побачивши Марко, вони замовкли.

— Ніколо, прийшов твій пан син, — добродушно пожартував Мафіо. — Чим заслужили ми честі вітати вас у своїй кімнаті, месер Поло?

Марко сів до столу. Він раптом відчув себе впевненіше. Батько й Мафіо, щойно повернувшись з далекої мандрівки, обговорювали вже якусь нову справу. Вони були діловими, мужніми людьми, і змістом їхнього життя була торгівля. І він, Марко, теж належав до них.

Всі їхні думки були зайняті майбутньою операцією, тому вони одразу ж попросили в Марко допомоги й поради.

Розмовляючи з старшими, Марко непомітно спостерігав їхні обличчя. Незважаючи на важке, повне небезпек життя, яке батько й дядько вели з молодих років, вони майже не постаріли. Хоч борода і скроні у Ніколо Поло посріблилися сивиною, ніхто б не подумав, що за кілька тижнів йому мало сповнитись п'ятдесят років. Він тримався прямо, мав швидку ходу, а рухи — врівноважені і впевнені. Та й дядько Мафіо, якому вже було п'ятдесят два роки, не втратив свого невичерпного гумору і ніколи не скаржився на слабість. Вони були купцями, і Венеція, центр усієї торгівлі на Заході, могла пишатися ними. Але що знали про них правителі Венеціанської республіки? Що їм було відомо про Китай, про цю казково багату й гарну країну?

Настала задумлива пауза, яка була ніби містком між діловою частиною розмови та інтимною. Мафіо Поло перший перейшов його.

— Ти глянь на нього, Ніколо, — сказав він, посміхаючись. — Дванадцять років тому він ще був хлопчиськом. Пам'ятаєш, як одного разу увечері він зайшов до нас у кімнату в самій нічній сорочці і спитав, — Мафіо заговорив тоненьким дитячим голоском: «Пробачте, тату, мені треба щось запитати в дядька… Ви казали, дядьку, що кожний, хто наближається до великого хана, повинен цілувати землю. Ви теж так робили?» — Мафіо голосно засміявся і продовжував звичайним тоном: — А тепер він сам живе при дворі і, мабуть, уже сотню разів лежав у пилюці перед його величністю. Але він таким і залишився, як був: ніколи не заспокоїться, поки не взнає, скільки золотих і мідяних монет лежить у гаманці. Але, мабуть, серед вельможних панів ти знайшов більше міді, ніж золота?

— Гірше, — серйозно відповів Марко. — При дворі більше фальшивих монет, ніж справжньої міді. Їхні обличчя — тільки маски. Важко здогадатися, що за ними ховається.

— Що нового при дворі? — спитав Ніколо Поло.

— У хана Кублая болить живіт, — докинув Мафіо, — і придворні бігають довкола нього з золотими нічними горщиками.

— Страчено Чжоу Іна, начальника одного з відділів центральної канцелярії, — відповів Марко. — Кажуть, що це помста міністра Ахмеда.

— А що ти думаєш про це? — спитав Ніколо Поло.

— Не знаю. Зі мною Ахмед завжди люб'язний.

— В Камбалі розкрито змову китайців, — задумливо сказав Мафіо Поло. — Рука Ахмеда давить народ, його скрізь ненавидять.

В кімнаті не було однієї людини, відсутність якої всі відчували.

— Жаль, що з нами немає Матео, — промовив Мафіо, а Ніколо Поло подумав: «Мене завжди тішило, що біля Марко є Матео». Вголос же промовив: — Не треба йому було плисти.

— Тепер їздив би з нами. Слова падали, як важкі краплини.

— Весь флот біля Ціпангу знищено, — не підводячи голови, озвався Марко.

Запала довга мовчанка. Нарешті Мафіо сказав немов сам до себе:

— Значить, ти вже знаєш про це.

Ніколо й Мафіо уникали погляду Марко. Так, вони вже знали про загибель флоту, але не зважувались сказати про це Марко.

— Я вірю, що він ще живий, — сказав молодий Поло.

— Будемо сподіватися, — відповів батько.

ВИКРАДЕННЯ

«Оце і моє життя», думала Ашіма. Ранкові голоси дратували її. Від третього двору до вулиці було досить далеко, і сюди не долинали вигуки, розмови, шум майстерень. Та