Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Ахмед відшукав очима Ван Ку, який стояв, розмовляючи з Чжоу Іном. Поки він ще думав, як порятувати становище, в його мозку вже визрівав план помсти Ван Ку. Як тільки він знову закріпить свої позиції, то одразу ж знищить отого Чжоу Іна з центральної канцелярії, друга полковника Ван Ку.

Вгамувавши свій гнів, Ахмед знову попросив володаря вислухати його.

— Ну, говоріть, Ахмед, — дозволив хан Кублай. Його голос уже пом'якшав.

Міністр попросив імператора поки що затримати виконання наказу і запропонував викликати ще двох магометанських учених для роз'яснення корана. На превеликий подив присутніх хан Кублай погодився.

Хто міг здогадуватись, що вирішить імператор? Він був примхливий, як хвороба, яка то свердлила його шлунок, то залишала його в спокої. «Небо он жовте, як сірка, — погана прикмета. Чи варто гнівати чужих богів?» думав він.

Обличчя хана Кублая, спустошене пристрастями і властолюбством, було сіріше за камінь. В свою колісницю він запріг чужих богів і людей. Людьми він грався, як ляльками, але перед чужими богами відчував якийсь забобонний страх. Кожен народ сповідав свого пророка: християни — Ісуса Христа, сарацини — Магомета, євреї — Мойсея і китайці — хана Загомомбара. Кублай молився всім чотирьом богам і в усіх чотирьох прохав собі підтримки.

По залі пробіг гомін — до трону наближалися двоє мусульманських учених. Уважно оглянувши їх, хан Кублай наказав їм підвестися з підлоги. Вони намагалися приховати своє хвилювання. Один з них був невисокого росту, геть сивий, зморщений. Очі його неспокійно бігали. Другий був високий чоловік з кістлявим обличчям і довгими руками. Зустрівшись очима з поглядом Ахмеда, він на мить опустив повіки. На його лиці проступив глибокий, зосереджений спокій.

— Чи правда, що ваша священна книга велить убивати всіх іновірних? — спитав імператор.

Всі мовчали, не зводячи очей з мусульманських учених.

І раптом сталося щось несподіване. Жовті хмари на небі розійшлися, і сонячні промені пронизали сірий осінній день. Тьмяна черепиця враз засяяла золотом. По залі пробіг легкий неспокій. На тлі темних різьблених стін пломеніло золото, срібло, діаманти, барвисті шовки й червоні колони. Все приміщення заповнилось світлом.

— Це правда, — почав високий, худорлявий магометанин. — Аллах велить убивати людей, що моляться багатьом богам. Але це стосується лише тих, хто не визнає вищого божества. Оскільки ж ваша величність на початку всіх своїх наказів називає ім'я бога, вас не можна зарахувати до таких людей.

Хана Кублая, котрий у несподіваній появі сонця побачив не що інше, як божий знак, цілком задовольнила відповідь магометанина. Він наказав негайно ж відпустити заарештованих, а вченим дав багаті подарунки.

Зима прийшла сніжна й морозна. Одного дня в кузню Ванга прибіг сліпий Шю і схвильовано сказав:

— Батьку Ванг, заарештовано пекаря. Солдати ходять по хатах і розшукують зброю. Янг передав, щоб ви негайно тікали.

Хлопець намацав мозолисту руку коваля.

— Скажіть же що-небудь, батьку Ванг, — мовив він, звівши догори перелякане обличчя.

Ванг пригорнув хлопця.

— Тікати, — глухо мовив він. — Але куди ж ми підемо з тобою, Шю? Адже на щоках у мене випечено тавро злочинця. Тут кожен знає, хто я такий. А хто дасть мені роботу в іншому місті? Там просто подумають, що я злодій або вбивця.

— Я вмію грати на сопілці. Ми не помремо з голоду. Тільки поспішайте, батьку Ванг. Я чув, як кричали жінки, коли солдати заходили в будинки. Вони розбивали сокирами двері. Я боюся, батьку Ванг. Ходімте, — тихенько додав Шю.

Коваль відчував, що хлопець весь тремтить, йому пригадалась в'язниця, в якій він мало не загинув. Тепер заарештували пекаря Лі, його завжди веселого товариша. Солдати ходять по вулицях, щоб привести до покори бунтівливих китайців. Коваль думав про ту ніч, коли до нього в дім завітав незнайомий кур'єр. Тоді в його серці спалахнула надія. Йому принесли залізо, і він почав кувати мечі та вістря для списів. Тепер надія вмерла в серці Ванга.

— Ходімо, Шю, — сказав Ванг. — Ти гратимеш на сопілці, а я жебракуватиму… Прекрасне життя в Китаї, Шю.

— Я вже чую їх, батьку Ванг. Вони вибивають двері. Скоро вони прийдуть сюди. Треба поспішати.

Навантаживши на віслюка свої мізерні пожитки, Ванг вивів його через задні двері у вузенький провулок. Солдати тарабанили вже у ворота.

— Вперед, сіренький! — тихо мовив Ванг.

Шю міцно тримався за повід, його хлоп'яче обличчя посіріло від горя.

— Може, ми ще повернемось коли-небудь сюди, — пробурмотів Ванг.

Глиниста дорога була розбита пішоходами, кіньми і віслюками. Перед будинками лежали купи брудного снігу. Багато крамниць і майстерень було замкнено. Через південні ворота потоком сунули біженці. Вартові пропускали їх, бо їхній командир, полковник Ван Ку, наказав не затримувати жодної людини.

А в цей час міністр Ахмед, влада якого після імператорських іменин ще більше зміцніла — плів свої сіті. Народ голодував. З нього здирали останні копійки. Державна каса наповнювалась, і хан Кублай не цікавився, звідки беруться гроші. Ахмеду вдалося обвинуватити начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна в непослуху і домогтися від імператора дозволу на його страту.

Полковник Ван Ку одягнув поверх свого мундира біле вбрання і пішов на те місце, де було поховано знівечене тіло друга. Він довго стояв перед могилою. Вартові біля в'язниці не зважувалися прогнати його, хоч стояти на цьому місці було суворо заборонено.

— Він убив тебе, — промовив Ван Ку. — Але я помщуся за тебе. Я не заспокоюся, доки його тіло не кинуть собакам. Клянуся тобі… Клянуся!

Коли він пішов з могили друга, його обличчя було суворе, мов залізне.

Одного ясного, морозного дня 1282 року Марко дізнався про цілковиту невдачу морського походу в Ціпангу. Дві тисячі китайських джонок, маючи на, борту понад сто тисяч солдатів, підійшли до Ціпангу. Військо висадилось на узбережжі багатого острова і в першому бою геть знищило ворога. Але скоро Токімун, зібравши з усіх кінців острова свої сили, вдарив по татарах і китайцях, завдав їм поразки і прогнав на кораблі. Невдовзі налетів страшний північний вітер, який майже повністю знищив ханський флот.

«Венеція! О Венеція! — думав Марко. — Матео ніколи вже не побачить тебе». Марко не мав сумніву, що хоробрий Матео бився в перших рядах, тож і мало надіявся на те, що він залишився живим.

Прийшовши додому, Марко з силувано веселим обличчям проскочив до своєї кімнати. Він не хотів зараз зустрічати ні Ашіми, ні батька, ні Мафіо Поло. Невже така людина, як Матео, може не повернутися? Марко поринув у