Читати книгу - "Метелик"

— Фельдшере, віддай цьому чоловікові мої вітаміни, вони йому потрібні більше, ніж мені, — озивається худющий негр.

Такий вияв доброти нас дуже зворушує.

— Гроші потрібні? — питає П’єро з Бордо. — Поки тебе не відвезли на Руайяль, я встигну зібрати пожертвування.

— Ні, дякую, гроші я маю. Ти добре знаєш, що нас повезуть на Руайяль?

— Так, нам сказав бухгалтер. Усіх трьох. Я навіть гадаю, що вас покладуть до лікарні.

Фельдшер — корсіканський горянин. Згодом я добре з ним зазнайомлюсь і тоді розповім повну його історію, вона справді цікава. Дві години в медпункті минають дуже швидко. Нас добре нагодували й напоїли. Ситі й задоволені, ми вирушаємо на Руайяль. Клузйо весь час майже не розплющував очей, хіба лише тоді, коли я підходив і клав руку йому на чоло. Він зводив на мене вже померклі очі й казав:

— Метелику, любий, ми справжні друзі.

— Навіть більше — ми брати, — відповідав я.

Ми знову спускаємося вниз, але тепер у супроводі тільки одного наглядача. Ми з Матюретом ступаємо обабіч нош, на яких несуть Клузйо. Біля табірних воріт каторжани прощаються з нами й бажають нам удачі. Ми дякуємо. П’єр Бовдур чіпляє мені на шию торбу з тютюном, сигаретами, шоколадом і блашанками згущеного молока. В Матюрета на шиї теж така торба. Він навіть не знає, хто її почепив. До причалу нас проводжає і фельдшер Фернандес. Він дає кожному картку до лікарні на острові Руайяль. Ось і човен. На ньому шестеро веслярів і двоє наглядачів з карабінами — один на носі й один біля стерна. Серед веслярів я бачу Шапара. Відчалюємо. Тільки-но весла занурюються у воду, Шапар питає мене:

— В тебе все гаразд, Метелику? Ти отримував кокосові горіхи?

— Ні, чотири останніх місяці не отримував.

— Я знаю. Нам не пощастило. Той бідолаха Добре тримався. Він знав тільки мене, але не виказав.

— Що з ним?

— Помер.

— Та що ти кажеш?! Від чого?

— Здається, як вірити одному санітарові, йому розбили ногами печінку…

Виходимо на причал Руайялю — найголовнішого з трьох островів. Годинник на булочній показує третю. Пополудневе сонце дуже гаряче, воно засліплює очі й пече немилосердно. Наглядач просить прислати двох санітарів. Двоє кремезних, одягнених у біле каторжан піднімають, мов пір’їну, ноші з Клузйо, і ми з Матюретом ідемо слідом за ними. Наглядач з паперами в руці ступає позаду.

Дорога, завширшки з чотири метри, встелена рінню. Іти нею важко. На щастя, санітари час від часу зупиняються й чекають, поки ми їх наздоженемо. Тоді я сідаю на ручку нош біля Клузйо і погладжую йому чоло. Він щоразу розплющує очі, всміхається мені й каже:

— Метелику, мій любий!..

Матюрет бере його за руку.

— Це ти, малий? — шепоче Клузйо. Він дуже щасливий, що ми біля нього.

Під час однієї зупинки нас поминає бригада каторжан, які йдуть на роботу. Майже всі вони прибули до Гвіани тим самим кораблем, що й я. Проходячи мимо, каторжани підбадьорюють нас теплими словами. Коли ми вибираємося нагору, то бачимо найвище начальство островів: воно сидить у затінку під білим будинком. Підходимо до коменданта Барро, прозваного «Сухим Кокосом». Не підводячись, комендант каже нам:

— То як там у в’язниці? Не дуже тяжко було? А хто це на ношах?

— Клузйо.

Комендант дивиться на нього, потім наказує:

— Відведіть їх до лікарні. Коли вони вийдуть звідти, попередьте мене. Я сам огляну їх перед тим, як відсилати до табору.

У просторій, добре освітленій лікарняній палаті нас кладуть на ліжка з чистенькими простирадлами й подушками. Я зустрічаю тут Шаталя — фельдшера із палати з посиленим наглядом у лікарні Сен-Лоран-дю-Мароні. Він одразу ж заходжується біля Клузйо і наказує наглядачеві покликати лікаря. Той приходить о п’ятій годині. Довго й старанно обстежує Клузйо і незадоволено хитає головою. Потім дає вказівки й підходить до мене.

— А нас із Метеликом добрими друзями не назвеш, — каже він Шаталю.

— Це мене дивує, лікарю, адже Метелик — славний хлопець.

— Може, й так, але він має на мене зуб.

— За що?

— За обстеження у в'язниці.

— Лікарю, ви називаєте обстеженням оте своє зазирання у віконце?

— Адміністрація розпорядилася не відчиняти камер.

— Гаразд, лікарю. Але я сподіваюсь, ви тільки виконуєте вказівки адміністрації, а не поділяєте її думку?

— Ми побалакаємо про це іншим разом. Я постараюся повернути сили вам і вашому товаришеві. Що ж до того третього, то, боюся, допомагати йому вже пізно.

Шаталь розповідає мені, що його запідозрили в підготовці втечі й заслали на острови. Повідомляє також, що Жезюса — того, який ошукав мене під час моєї втечі, — вбив хтось із прокажених. Шаталь не знає, як його звати, і я собі думаю: «Чи то був не один із тих, котрі так великодушно допомогли нам?»

Життя каторжан на островах Салю зовсім не таке, як дехто собі уявляє. Більшість колишніх злочинців дуже небезпечні з багатьох причин. Передусім тому, що всі добре харчуються, бо тут іде торгівля спиртним, сигаретами, кавою, шоколадом, цукром, м'ясом, свіжими овочами, рибою, лангустами, кокосовими горіхами тощо. До того ж тут дуже здоровий клімат. Отже, всі на островах при доброму здоров’ї. З іншого боку, тут тільки той, хто дістав певний термін, сподівається вийти на волю, а засуджені до довічної каторги — пропащі серед пропащих — настроєні дуже вороже. Всі — й каторжани, й наглядачі — день у день чимось спекулюють. Цей набрід важко зрозуміти. Дружини наглядачів вибирають молодих каторжан для домашньої роботи, і ті частенько стають їхніми коханцями. Цих хлопців називають «родинними служниками». Одні з них працюють садівниками, інші — кухарями. Вони виконують також роль зв’язкових між табором та домами наглядачів. Каторжани не зневажають «родинних служників», бо завдяки їм мають змогу спекулювати, але й не дуже прихильні до них. Жоден справжній каторжанин не опуститься так низько й не виконуватиме цієї роботи, не піде ні тюремником, ні прибиральником у їдальні наглядачів. Навпаки, справжні каторжани дорого платять за те, щоб не працювати на наглядачів, — вони йдуть асенізаторами, санітарами, садівниками у в’язничному саду, різниками, пекарями, веслярами, листоношами, доглядачами на маяку, згоджуються збирати опале листя чи поганяти буйволів. Усі ці посади в руках справжніх каторжан. Справжній каторжанин ніколи не лагодить ні захисних мурів, ні доріг, ні сходів, не садить кокосових пальм — одне слово, не працює на сонці чи