Читати книгу - "Метелик"

Лишилося ще десять днів, тобто двісті сорок годин.

Тактика рухатись якомога менше дає свої наслідки. Мені здається, я почуваюся здоровішим від усвідомлення того, що од виходу з в’язниці мене відділяють двісті сорок годин і мозок мій неушкоджений, хоч я й охляв, а тілу потрібно тільки трохи оклигати, і воно знову запрацює як слід. А в того бідолахи з однієї із сусідніх камер настає перша фаза божевілля, і, мабуть, найгіршого — буйного. Він довго не проживе. Цей бунт дає підставу нагодувати нещасного вже не раз випробуваними ліками й по-науковому вбити його. Прикро почуватися сильнішим, тоді як хтось інший зазнає поразки. Я запитую себе, чи теж належу до тих егоїстів, які, будучи взимку тепло вдягнені й добре взуті, байдуже дивляться, як у них на очах ідуть на роботу, тремтячи від холоду, погано вдягнені люди, що поспішають на перший поїзд метро чи на перший автобус, егоїстів, яким, коли вони бачать те все, стає тепліше в їхніх шубах. Усе в житті побудовано на порівняннях.

Отже, мій термін закінчується, і я сподіваюсь, за півроку буду здоровий і духовно, і фізично й зможу здійснити сенсаційну втечу. Про мою першу втечу багато говорили, а про другу вигравіюють пам’ятний напис на камінні одного з мурів каторги. Немає сумніву, не мине й півроку, як я неодмінно втечу.

Це моя остання ніч у в’язниці. Відколи я зайшов до камери № 234, збігло сімнадцять тисяч п'ятсот вісім годин. За цей час тільки один раз відчинялися мої двері — коли мене водили до коменданта, щоб покарати. Крім мого сусіди, з яким я щодня обмінююсь кількома словами, зі мною розмовляли чотири рази. Один раз — першого дня, коли мені пояснили, що після свистка можна опустити нари. Потім я почув від лікаря: «Поверніться, покашляйте». Довша й різкіша розмова відбулася з комендантом. І ще якось мені кинув кілька слів наглядач, що його схвилював бідолашний божевільний. Не густо!

Цю ніч я сплю спокійно і думаю лише про одне: завтра я побачу сонце і, якщо мене відішлють на острів Руайяль, дихатиму морським повітрям. Та потім я вибухаю сміхом. Вільний?! Завтра ти офіційно почнеш відбувати свою довічну каторгу, Метелику! І це ти називаєш свободою? І все ж таки життя каторжанина не порівняти з тим, яким я жив останні два роки. Як мені знайти Клузйо й Матюрета?

О шостій годині приносять хліб і каву. Мені кортить вигукнути: «Але ж сьогодні я виходжу на волю! Ви помилилися». Та нараз я згадую, що «хворію» на амнезію, і хто знає, чи комендант не посадить мене за таку заяву ще на місяць до карцеру. В усякому разі, згідно із законом, сьогодні, 26 червня 1936 року, я повинен вийти із сен-жозефської в'язниці. А через чотири місяці мені виповниться тридцять.

Восьма година. Я вже з'їв увесь свій хліб. Мені дадуть поїсти в таборі. Відчиняються двері. Входять заступник коменданта й двоє наглядачів.

— Шарр’єр, сьогодні, двадцять шостого червня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, термін вашого ув’язнення скінчився. Ідіть з нами.

Я виходжу. На подвір'ї яскраве сонце засліплює мені очі. Я відчуваю слабкість. Ноги підкошуються, перед очима миготять чорні плями. А я ж пройшов тільки п’ятдесят метрів, тридцять з них — на осонні.

Коли приходжу до будиночка з написом «Адміністрація», бачу Матюрета й Клузйо. Матюрет — справжній скелет, щоки й очі позападали. Клузйо лежить на ношах. Він мертвотно блідий, і від нього вже відгонить мерцем. Я думаю: «Вигляд у моїх друзів не дуже гарний. Невже і я в такому самому стані?» Мені страшенно хочеться подивитись на себе в дзеркало.

— Ну як, усе гаразд? — питаю я.

Вони не відповідають. Я питаю ще раз:

— Усе гаразд?

— Гаразд, — шепоче Матюрет.

Я хочу сказати їм, що термін нашого ув’язнення скінчився і ми маємо право розмовляти. А натомість тільки цілую в щоку Клузйо. Він дивиться на мене блискучими очима й усміхається.

— Прощавай, Метелику, — каже він.

— Ні, тільки не це!

— Мені кінець!

За кілька днів Клузйо помре у лікарні на острові Руайяль. Йому тридцять два роки, його засудили на двадцять років за крадіжку велосипеда, якого насправді він не крав.

Та ось приходить комендант.

— Заведіть їх до мого кабінету. Матюрет і Клузйо добре поводились, і я так і вкажу на ваших карточках. «Поведінка добра». А ви, Шарр’єр, зробили серйозне порушення, тому я пишу те, що ви заслужили: «Поведінка погана».

— Даруйте, коменданте, яке ж я зробив порушення?

— Невже ви й справді не пам’ятаєте, що у вас знайшли сигарети й кокосовий горіх?

— Їй-богу, ні.

— Тоді скажіть, який режим у вас був останні чотири місяці?.

— Що ви маєте на увазі? їжу? Я їв завжди однаково — від першого дня до останнього!

— О, це вже занадто! А чим ви вчора вечеряли?

— Що мені дали. Як завжди. Хіба я знаю. Не пригадую. Мабуть, квасолю, а може, рис із салом чи ще якісь овочі.

— Отже, ви вечеряли щодня?

— Їй-богу! Невже ви думаєте, що я викидав їжу?

— Ні, я так не думаю. Що ж, я не напишу вам «Поведінка погана». Заведіть на нього нову картку. Я напишу вам «Поведінка добра», гаразд?

— Це справедливо. Я ж бо нічого такого не зробив.

На цих словах ми виходимо з кабінету.

Велика брама в’язниці відчиняється й випускає нас. У супроводі одного-однісінького наглядача ми рушаємо вниз дорогою, що веде до табору. Йдемо високо над пінистим морем, що вилискує сріблом. Навпроти видніє острів Руайяль із зеленими деревами й червоними дахами. Острів Дьябль суворий і дикий. Я прошу в наглядача дозволу кілька хвилин посидіти. Він дозволяє. Ми сідаємо — один праворуч, другий ліворуч від Клузйо — і, самі того не помічаючи, беремося за руки. Це рукостискання зігріває нас дивним теплом, і ми мовчки обіймаємося.

— Вставайте, хлопці, — каже наглядач. — Треба йти.

І ми повільно, дуже повільно спускаємося до табору: я з Матюретом, усе ще тримаючись за руки, попереду, а за нами двоє санітарів несуть на ношах нашого товариша. Він помирає.

Життя на основі Руайяль

Як тільки ми приходимо на подвір’я табору, нас оточують каторжани. Тут я знову зустрічаюся з П’єро Бовдуром, Жаном Сартру, Колондіні та іншими знайомими. Наглядач каже, що ми повинні йти до медпункту. І в супроводі двадцяти чоловік ми рушаємо через подвір’я. За кілька