Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

одноманітна, де-не-де посічена неглибокими западинами та проколота рваними виступами, поверхня Атаками. На щастя, на той момент потреба в дорозі відпала. Лаура, а за нею і Тимур із Ріно помітили сонячні спалахи на гладкому, наче дзеркало, плесі лагуни Баррос-Неґрос. До руїн лабораторного комплексу залишалося не більше ніж 15 кілометрів.

За півтора кілометри до лагуни щезли останні ріденькі жмутки трави, що стриміли з потрісканого ґрунту, а в землі почали з’являтися білі вкраплення — сіль. Тимур і Ріно оминули Баррос-Неґрос із півночі та рушили в напрямку норд-норд-вест. Їм досить швидко вдалося проїхати наступні десять кілометрів, після яких шлях перегородила ще одна лагуна, дещо менша за попередню, — лагуна Тебінкуінче. Лагуну Баррос-Неґрос і Тимур, і велетень слабко пам’ятали, зате Тебінкуінче миттю впізнали всі, крім, звісно, Джеймі.

— Ми майже на місці, — Тимур кректав від напруження, переносячи мопед через чергову розколину в просякнутому сіллю ґрунті.

— Так, — Лаура не могла відірвати очей від горизонту на півночі, — раніше звідси ми б їх уже бачили.

Джеймі Макака насуплено спостерігав за трьома ґрінґо, які, попри спеку, обмежені запаси палива та повну відсутність води, раптово збуджено залопотіли. Карлик здогадався, що вони наближаються до мети своєї подорожі, хоча втіхи від того не відчував. Навпаки, інтуїція підказувала коротуну, що нічого доброго на нього там не очікує.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин Тимур Коршак зупинив свій мопед, зліз із сидіння та став посеред пустелі, повернувшись на північ і впершись руками в боки. Лаура, Джеймі та Ріно обступили його зусібіч.

— І що? — кашлянув ґевал. Його губи чи то ворушилися, чи то подриґували, однак схоже, що Ріно не помічав цього.

Навкруги простягалася одноманітна солончакова пустеля. Далеко праворуч над горизонтом здіймалися в небо Анди. Зліва пустеля тягнулася аж до небокраю та немовби зісковзувала за горизонт, прослизала під вилинялу ковдру неба. Попереду, не так далеко від того місця, де стовбичив українець, невибагливий ландшафт поступався місцем похмурим громаддям, які виповзали із землі і з такої відстані нагадували кам’яні скелі, хоча насправді складалися зі значно більш крихких осадових порід.

— Долина Смерті, — зачаровано прошепотів Тимур, мружачись від яскравого сонця.

— Ніколи не думав, що повернешся сюди, фелла, — фраза прозвучала як запитання, хоча насправді Ріно не запитував.

Лаура озирнулась:

— Мені здається, ми проїхали згарище.

— Вона тут, — не підвищуючи голосу, проказав Тимур. Його очі почали сльозитися, але він не відводив погляду від Долини Смерті.

— Тоді де згарище?

Тимур нарешті опустив очі, відійшов від того місця, де стояли Ріно, Джеймі та Лаура, присів навпочіпки й узявся голими руками розгортати суху та крихку від солі землю. Психіатр наблизилася та зупинилася позаду нього.

— Ти… о… — вона побачила, як пальці Тимура за щось зачепилися.

Чоловік видобув із ґрунту темний продовгуватий предмет, обтрусив його від піску та простягнув їй. Жінка роззявила рота, торкнулася гладенької поверхні пальцями, проте не взяла його до рук. Вона впізнала один із керамічних ізоляторів електричного загородження навколо колишньої «NGF Lab».

— Лабораторія під нами, — неголосно ствердив українець.

— Бляха, — не знати чого проскрипів здоровань.

LXXVI

П’ятниця, 23 січня, 09:51 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Якби не довжина та достатня для приземлення літаків ширина, злітна смуга аеропорту Мачали нічим не відрізнялася б від будь-якої з вулиць міста. Смуга пролягала через житловий квартал, на її нерівному асфальтовому покритті не знайшлося жодної лінії розмітки, не кажучи вже про номери на торцях. Пізніше Ліза Торнтон виявила, що Google Maps навіть позначав смугу як вулицю — трикілометрову вулицю без назви. Ліворуч від брудно-сірого полотна (якщо заходити на посадку з південного сходу) простягалася ділянка вільної землі шириною трохи більше ніж сотня метрів, де-не-де заросла травою, за якою починалися ряди невисоких і вбогих житлових будинків. Справа попід самою смугою тягнулася загорожа з бетонних блоків, у якій повалених блоків було більше ніж тих, що ще трималися вертикально; а відразу за нею височіли такі ж самі, брудні та нужденні, халабуди. Проте найбільше шокувало американців те, що на південно-східний торець злітної смуги можна було без проблем заїхати з проспекту Колона Тиноко, а північно-західний торець упирався (!) в авеню де лас Пальмерас. Ніяких загороджень, шлагбаумів чи хоча б попереджень, що попереду аеропорт.

Диспетчерської вишки не було передбачено взагалі. Пілоти приземляли літаки у візуальному режимі, а дозвіл на посадку отримували з Ґуаякіля.

Та найгірше — не було термінала. Нічого навіть наближено схожого на аеропортовий термінал. Ближче до північно-західного торця до злітної смуги тулився невеликий майданчик — метрів шістдесят на сто двадцять, де, напевно, й зупинялися літаки. В одному з кутів майданчика стояла одноповерхова халабуда з проіржавілим дахом, забитими вікнами та купою битого скла і каміння довкола. Ліза Торнтон так і не визначила, чи слугувала вона коли-небудь «терміналом» аеропорту генерала Мануеля Серрано.

Федерали перебазувалися до аеропорту з готелю «Oro Verde» відразу після восьмої ранку, після чого дві години нудилися біля злітної смуги, обклавшись сумками зі зброєю та спеціальним спорядженням і не маючи можливості сховатися від сонця. Через спеку блондин Джонні припинив глузувати на предмет «стратегічної далекоглядності» агента Торнтон годину тому. Сама Ліза допивала сьому чашку кави, купленої у невеликому бакалійному магазині на вулиці Сан-Мартін, що проходила паралельно до злітної смуги аеропорту. Кава виявилася паскудною: мутною та настільки міцною, що вже після першої чашки на місці живота утворилася болюча холодна діра, а в роті надовго лишався гіркий присмак, наче від жування деревної кори. Та, попри це, Ліза Торнтон цідила чашку за чашкою. Решта скерованих до Еквадору агентів розляглася поміж сумок, понакривавши голови хто чим міг.

На поясі Джонні завібрував мобільний телефон. Чоловік дістав апарат, провів пальцем по екрану та, не стримуючи полегшення, видихнув:

— «Gulfstream» щойно злетів з аеропорту Панами.

Чоловіки поміж сумок, наплічників і чорних пластикових коробок з апаратурою збадьорилися:

— Й-й-йєхоу!

— Нарешті.

Хтось навіть заплескав у долоні.

Лонґбоу повернувся до Лізи й, упершись руками в боки, знущально посміхнувся:

— Мабуть, треба розвести сигнальне вогнище. Що скажете, мем? — один із агентів, мулат Ерік Елдрідж, — гигикнув. — А то раптом пілоти схиблять і приземляться на одну з паралельних вулиць, і нам, не доведи Господи, доведеться тягти все це лайно до літака через кілька кварталів.

Ліза Джин Торнтон навіть не глянула в його бік. Зазирнувши в пластикий келих, вона мовчки збовтала рештки кави та вихлюпнула чорну гущу на асфальт.

LXXVII

П’ятниця, 23 січня, 11:16 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Лаура та