Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ірландець почухав потилицю, подумав і визнав справедливість такого судження. Хустку з Пронози зняли, і тепер справа пішла трохи швидше: штурман вів під руку Летицію, мічман — писаря.
Комарів у цій частині острова не було, і роботи в мене поменшало. Я просто рахував повороти, а пам’ять у мене, варто сказати, відмінна. Одного разу я піднявся і пролетів над пласким верхів’ям плато, посіченого чисельними глибокими межигір’ями. Там нагорі росли кущі й літали стрімкі птахи, схожі на яскраво розцяцькованих стрижів. Мене вони обминали. Коли я дивився вниз, люди здавалися мені незграбними жуками, які ледь повзли кудись у своїх нудних земляних справах. Мені подумалося, що я міг би оселитися нагорі, у цій чудесній піднебесній країні і, можливо, знайти тут спокій. Думка була пустою, мимобіжною. Я повернувся назад, до своєї карми і до своєї вихованки.
Тим часом, коли я ширяв над плато, оглядаючи мережу вкритих тріщинами каньйонів, то побачив, що наш — той, по якому вів компаньйонів Логан, — дещо відрізняється від інших. Дно ущелини, хоч і засипане камінням, було все ж рівнішим і чистішим. Певно, колись тут проходила дорога, якою з копальні до берега доправляли срібло. Дорога ця робила зигзаги між бескидів, ідучи в глиб острова.
Штурман зупинився біля валуна, що притиснувся до урвища. При ближчому розгляді він виявився статуєю, яка була грубо висічена прямо у базальтовій стіні. Порослий мохом барельєф заввишки з добрячі дванадцять футів зображував круглоокого товстуна, на животі якого був вирізаний хрест.
— Хто це? — запитав мічман.
— Святий патрон острова. — Гаррі побожно перехрестився тричі. — Колись тут жили індіанці і поклонялися своєму богу. Потім іспанці їх усіх перебили, окропили ідола святою водою і назвали Святим Маврикієм. Пронозо, ти залишаєшся тут. Це середина шляху. Ось тобі хліб і сир. Води можеш напитися зі струмка. А рому не отримаєш, поки ми не повернемося.
Проноза понуро озирався.
— Звідки мені знати, що ви не змовитеся між собою і не витягнете зі скриньки найкоштовніше?
— Не бійся, там вистачить на всіх. Немає сенсу красти по дрібницях, — запевнив його Логан. — Ти зможеш нас обшукати, якщо захочеш.
І ми пішли далі, тільки тепер ірландець вів під лікті двох. Шпага, що висіла на боці у Летиції, билася об каміння.
За першим же поворотом Логан зупинився, прошепотів: «Тс-с-с», і заховався за виступом.
Дуже швидко почулися кроки, хтось крався. З-за рогу вигулькнула фізіономія Пронози — і зблідла, наштовхнувшись на оголений клинок.
— Я попереджав, — погрозливо сказав Логан. — Хто спробує надурити, прикінчу. Бігом на місце, падлюко!
Фізіономія зникла.
Кліщ тривожно запитав, простягаючи руку до хустки:
— Що сталося?
— Нічого. Не чіпати пов’язку! Вб’ю!
Писар перелякано заховав руку за спину.
— Йдемо далі…
Тут Гаррі зробив щось дивне. Підійшов до Летиції і потихеньку розв’язав їй очі. При цьому приклав палець до губ і підморгнув. Мовляв, вам я довіряю і від вас секретів у мене немає.
Вести одного сліпця легше, ніж двох. Рух дещо пришвидшився.
Стежка то розширювалася, то звужувалася, потроху йдучи на підйом. Прямовисними схилами повсюдно стікали маленькі водоспади. Деякі з них йшли прямо в землю, пробивши в ній протоку. Інші перетворювалися на змієподібні струмки, які, попетлявши дном каньйону, теж пірнали в якусь щілину. Дзвін струменів і дзюрчання супроводжували нас увесь час. Під ці кришталеві звуки ми зробили ще кілька поворотів і зненацька зупинилися біля чергового водоспаду. Як і багато інших, він мав вигляд двоступінчастого каскаду: падав із вершини плато, подібного до кам’яного дашка, на якому вода, розлітаючись пилом, розливалася ширше і котилася вниз переливчастою смужкою червонуватого відтінку — очевидно, десь нагорі струмок проходив крізь шар глини. Біля підніжжя скелі потім вимив нішу, а звідти стікав до протилежної стіни ущелини і там із гуркотінням ховався під землею. Логан роззирнувся довкруги і вигукнув:
— Ось воно, це місце! Боже Всеблагий, ми прибули! Поки не звелю, пов’язок не знімати!
Він штовхнув Летицію ліктем у бік і зробив виразний жест, що означав: зараз покажу фокус. Уголос же з урочистим виглядом сказав таке:
— Тут зачарований вхід до копальні. Увійти може лише той, хто знає закляття. Зараз ми з Епіном пірнемо у черево гори, а ви, Сальє, залишитеся чекати нас ззовні. Та бережи вас Христос зняти пов’язку раніше, ніж ви прочитаєте «Отче наш» сім разів підряд. Це небезпечно для вашої душі і тіла!
— Про всяк випадок прочитаю молитву дванадцять разів!
Кліщ перехрестився, а я зрозумів, чому ірландець обрав для другого відрізка шляху саме писаря. Мічмана Пронозу так легко налякати не вдалося б.
— Абракадабра-румба-тарабумба! — страшним голосом загорлав Гаррі, запхавши руку в щілину між двома каменями.
Нагорі почувся глухий скрегіт. Пальці королівського писаря швидко і дрібно креслили у повітрі хрести, губи бурмотіли молитву.
Я задер голову і побачив, що кам’яний дашок, на який падав струмок, видовжується — з нього висунулася нахилена площина. Потік відділився від стіни, прокресливши в повітрі бурувату дугу, і став падати на самісінький край ніші. Оголилася поверхня схилу, раніше прикрита водоспадом. У ній глибочіла діра. Це дійсно нагадувало чаклунство!
— За мною! — махнув Летиції штурман. Зістрибнув у кам'яну чашу (вода доходила до колін) і рушив до входу. Дівчинка йшла за ним; її сукня намокла, але поділ вона не підняла. Від бризок моє пір’я змокріло, однак я встиг сісти їй на плече і стис кігті, щоб не впасти. Над нашими головами шелестіла напівпрозора водяна завіса.
Кілька кроків — і Логан із Летицією опинилися під похмурим склепінням. Гаррі зсунув якийсь важіль, нагорі знову заскреготало. Тієї ж миті ми опинилися в майже повній темряві. Дашок опустився, водоспад встав на місце. Від зовнішнього світу нас відгороджувала рухома, гомінка завіса води. Дивовижне видовище! Все навкруг чорне-чорне, і лише з одного боку — жива пляма тьмяного червоно-коричневого світла.
— Хитро зроблено, скажіть? — загорлав Гаррі. — Копальня вважалася таємною і дуже добре охоронялася. Якби не боцман-іспанець, ми з Праттом ніколи б її не знайшли.
Летиція показала на нечітку тінь, що метушилася по той бік водяної ширми. Від писаря нас відділяло не більше десяти кроків.
— Цей бовдур мене не почує! — так само голосно мовив Логан. — Водоспад все глушить!
Я вже дивився у протилежному напрямку, вглядаючись в утробу печери, але навіть мій гострий зір не міг нічого розібрати в абсолютній темряві.
— Зараз… Ми залишили смолоскипи праворуч від входу…
Ірландець зробив крок-два і розчинився в мороці. Почулося шурхотіння, звук кресала. Розсипалися іскри. Потім спалахнуло рівне полум'я. Багряне світло осяяло зосереджене обличчя штурмана і нерівне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сокіл і Ластівка», після закриття браузера.