Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Кілька місяців тому разом із Розенфілдом я домовився про зустріч із самим Едельманом у конференц-залі біля Рокфеллерського університету, де тоді розташовувався Інститут нейронаук Едельмана.

Едельман широкими кроком увійшов до зали, коротко привітався з нами, а тоді неперервно говорив упродовж двадцяти чи тридцяти хвилин. Жоден із нас не наважився його перебити. Потім він різко пішов, і, визирнувши з вікна, я побачив, як він швидко простує по Йорк-авеню, взагалі не роззираючись довкола. «Це хода генія, маніяка, — подумалося мені. — Він неначе одержимий». Мене охопило відчуття побожності й заздрості: як би я хотів володіти такою шаленою силою зосередження! Але потім подумав, що жити з таким інтелектом, імовірно, не надто легко — дійсно, як я потім дізнався, Едельман не мав вихідних, мало спав, був загнаним, майже замученим неперервними розмірковуваннями; він часто міг зателефонувати Розенфілду посеред ночі. Напевно, я зі своїми скромнішими талантами перебував у кращому становищі.

У 1987 році Едельман опублікував книгу «Нейродарвінізм», основоположну працю, першу в серії книг, що виявляли й досліджували розвиток вельми радикальної ідеї, яку він назвав теорією відбору груп нейронів, або ж — експресивніше — нейродарвінізмом. Я намучився з цією книгою, місцями взагалі не розуміючи написаного, почасти через новизну Едельманових ідей, а почасти — через абстрактний характер оповіді й брак конкретних прикладів. Дарвін говорив про «Походження», що це — «один довгий аргумент», проте він підкріплював його незліченною кількістю прикладів природного (і штучного) відбору й талантом писати майже як романіст. Праця «Нейродарвінізм», навпаки, була чистим аргументом — суцільний, насичений інтелектуальний огляд від початку до кінця. Я був не єдиним, у кого виникли труднощі з «Нейродарвінізмом» — щільність, сміливість і новизна Едельманової праці, її вихід за межі справді приголомшували.

Свій примірник «Нейродарвінізму» я доповнив клінічними прикладами, воліючи, щоб це зробив сам Едельман, оскільки він викладав неврологію і психіатрію.

У 1988 році я знову зустрівся з Джеррі, коли ми обидва виступали з доповідями на конференції про мистецтво пам’яті у Флоренції.[316] Після конференції ми разом обідали. Тепер він здався мені зовсім не таким, як спершу, коли намагався убгати десяток років напруженої роботи думки у кількахвилинний монолог — тепер був розслаблений, терпляче зносячи мою неквапливість. Загальна атмосфера розмови була невимушеною. Джеррі нетерпляче хотів дізнатися про те, що траплялося у моїй роботі з пацієнтами, про випадки, що були б доречні до його міркувань, клінічні історії, що відповідали б його теоріям про роботу мозку та свідомості. У Рокфеллерському університеті він був дещо відірваний від клінічного життя, як і Крік в Інституті Салка, і їм обом страшенно бракувало клінічних даних.

На нашому столі була паперова скатертина, і коли певні моменти були незрозумілими, ми малювали на ній графіки, аж доки не добиралися до самої їхньої суті. До моменту завершення обіду я відчув, що осягнув його теорію відбору груп нейронів, принаймні її частину. Здавалося, що вона проливає світло на широку галузь неврологічних і психологічних знань, що вона є ймовірною моделлю, що здатна пройти випробування — моделлю сприйняття, пам’яті й навчання, і того, як через мозкові механізми, спроможні до вибору й взаємодії, людська істота набуває свідомості й стає унікальною особистістю.

* * *

Доки Крік (із колегами) розщеплював генетичний код — у загальних рисах, набір інструкцій для побудови тіла, — Едельман від початку зрозумів, що генетичний код не може визначати чи контролювати долю кожної окремої клітини тіла, що клітинний розвиток, особливо у нервовій системі, підпадає під дію найрізноманітніших обставин: нервові клітини можуть відмирати, мігрувати (Едельман називає таких мігрантів «циганами»), у непередбачуваний спосіб приєднуватися одна до одної — так, що навіть на момент народження дрібна нейронна мережа навіть у мозках однояйцевих близнюків суттєво відрізняється — вони вже різні особистості, які в індивідуальний спосіб реагують на те, що з ними відбувається.

Дарвін, за сотню років до Кріка й Едельмана, вивчаючи морфологію вусоногих, спостеріг, що немає жодної пари вусоногих одного виду, які були б ідентичні один одному. Біологічна популяція складається не з ідентичних копій, а з різноманітних, відмінних одна від одної особин. Природний відбір може впливати на популяцію саме таких змінених особин, зберігаючи деякі роди заради потомства і прирікаючи інші на вимирання (Едельман полюбляв називати природний відбір «велетенською машиною смерті»). Майже від початку своєї діяльності Едельман збагнув, що процеси, схожі на природний відбір, вочевидь, є критично важливими для кожного окремого організму — особливо вищих тварин — те, що кожен організм переживає упродовж життя, сприяє зміцненню певних нейронних зв’язків чи констеляцій нервової системи і викликає ослаблення чи згасання інших.[317]

Як основну одиницю природного відбору й заміни Едельман розглядав не окремий нейрон, а групи від п’ятдесяти до тисячі зв’язаних нейронів — саме тому він назвав свою гіпотезу теорією відбору груп нейронів. Свою роботу він бачив як завершення справи, розпочатої Дарвіном, додаючи відбір на клітинному рівні упродовж життєвого циклу особини до теорії природного відбору упродовж багатьох поколінь.

Безперечно, частиною нашого генетичного програмування є певні вроджені схильності й потреби, інакше дитина не мала б жодних прагнень, у неї б не виникало спонук щось робити, чогось шукати, лишатися живою. Ці базові потреби (наприклад, їжі, тепла, спілкування з іншими людьми) й спрямовують перші рухи й прагнення істоти.

А на примітивному, фізіологічному рівні є різноманітні сенсорні й рухові дані: від рефлексів, що виникають мимовільно (наприклад, реакція на біль) до певних вроджених механізмів у мозку (наприклад, контроль дихання й автономних функцій).

Утім, на думку Едельмана, мало що інше є запрограмованим чи вродженим. Малюк черепахи, щойно вилупившись із яйця, готовий іти. А людське немовля не готове, воно має створити різноманітні сприйняттєві й інші розподіли за категоріями й скористатися ними, щоб осмислити світ: витворити власний, окремий світ і зрозуміти, як торувати свій шлях у ньому. Критично важливими тут є досвід і експеримент — нейродарвінізм є за своєю суттю експериментальним відбором.

Для Едельмана справжній функціональний «механізм» мозку складається з мільйонів нейронних груп, організованих у більші одиниці, або ж «карти». Ці карти, неперервно пов’язуючись у несталі, неймовірно складні, але завжди сповнені змісту моделі, можуть змінюватися за лічені хвилини чи секунди. Це нагадує поетичне міркування Ч. С. Шеррінґона про мозок як про «чарівний ставок», де