Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Якось надвечір я виступав із доповіддю, і щойно розпочав, як увійшов Френсіс і тихенько зайняв місце ззаду. Я зауважив, що більшу частину часу його очі були заплющеними, й подумав, що він задрімав, та коли завершив, він поставив мені низку таких проникливих запитань, що стало очевидно: він не пропустив жодного слова. Мені розповідали, що ці його з’яви із заплющеними очима вводили в оману багатьох відвідувачів, але потім вони на гіркому досвіді виявляли, що ці заплющені очі приховували найгострішу увагу, найчистіший і найглибший розум, з яким тільки доводилося мати справу.

В останній день мого перебування у Ла-Хойї, коли з Пасадени прибув Крістоф, нас усіх запросили до Кріка додому на обід із Френсісом і його дружиною Оділь. «Сходження» — це була не просто назва, коли ми з Ральфом їхали до них, дорога, здавалося, постійно звивалася серпантином угору, аж доки не вивела нас до будинку Кріків. Це був дуже сонячний каліфорнійський день, і ми всі сіли за стіл біля басейну (вода у ньому була яскраво-блакитною — Френсіс пояснив: причина не в тому, як пофарбовано басейн, і не в небі над ним, а в тому, що місцева вода містить найдрібніші частки, котрі подібно до пилу заломлюють світло). Оділь пригощала нас різноманітними делікатесами — лососем, креветками, спаржею і деякими особливими стравами, до яких тепер зводився раціон Френсіса, який саме проходив курс хіміотерапії. Хоча Оділь і не долучалася до розмови, я знав, наскільки близько вона, художник, стежила за роботою Френсіса, хоча б судячи з того, що саме вона намалювала подвійну спіраль у відомій статті 1953 року, а п’ятдесят років по тому — застиглого бігуна, щоб проілюструвати гіпотезу моментальних знімків у статті 2003 року, що привела мене у такий захват.

Сидячи поруч із Френсісом, я бачив, що його кошлаті брови стали ще білішими й ще густішими, аніж будь-коли, і це додавало його вигляду ще більшої мудрості. Проте цю поважну картину постійно руйнував блиск у його очах і пустотливе почуття гумору. Ральф страшенно хотів розповісти Френсісу про свою останню роботу — нову форму побудови оптичного зображення, що було здатне продемонструвати структури живого мозку практично до клітинного рівня. Раніше не було можливості візуалізувати структуру й діяльність мозку на цій шкалі, і саме на цій «мезо»-шкалі і Крік, і Джеральд Едельман, хоч би як не відрізнялися їхні погляди, тепер розміщували функціональні структури мозку.

Френсіс був захоплений новою технікою Ральфа й отриманими ним зображеннями, але водночас він сипав потоком гострих запитань, розпитуючи про все до найдрібніших деталей, проте у конструктивний спосіб.

Крім Оділь, Френк, вочевидь, найближче спілкувався з Крістофом, своїм «сином у науці», і було невимовно зворушливо спостерігати, як двоє чоловіків з різницею у сорок, а то й більше років і такими різними характерами й досвідом, сповнилися такої глибокої поваги й приязні один до одного. (Крістоф романтичний, майже кричущо фізично розвинений, зі слабкістю до небезпечного скелелазіння і яскравих сорочок. Френсіс здавався майже по-аскетичному розважливим, його мислення було настільки непідвладним емоційним зсувам і міркуванням, що Крістоф час від часу порівнював його з Шерлоком Холмсом). Френсіс із величезною гордістю, батьківською гордістю, говорив про книгу Крістофа «У пошуках свідомості», що мала невдовзі вийти з друку, а після того — про «все, що ми робитимемо після її публікації». Він планував десятки досліджень, бачив перед собою роки роботи, роботи, що, передусім, бере початок зі зближення молекулярної біології з нейронаукою систем. Я міркував над тим, що думав Крістоф, а також Ральф, оскільки нам було занадто очевидно (і мало бути очевидно Френсісу), що його життя швидко згасає і він сам ніколи не зможе побачити далі початку цього неосяжного дослідницького проекту. Я відчував, що Френсіс не боїться смерті, але прийняття її було для нього забарвлене сумом від того, що він не побачить прекрасних, практично неймовірних наукових досягнень ХХІ століття. Він був переконаний, що основну проблему свідомості і її нейробіологічного підґрунтя повною мірою осягнуть, «вирішать» до 2030 року. «Ви це побачите, — часто казав він Ральфу. — і ви, Олівере, якщо доживете до мого віку».

У січні 2004-го я отримав останнього листа від Френсіса. Він прочитав «У ріці свідомості». «Читається дуже добре, — писав він. — Хоча, на мою думку, кращою назвою буде „Чи є свідомість рікою?“, оскільки головна думка статті полягає в тому, що вона може нею і не бути». (Я з ним погодився).

«Приходьте знову на обід», — написав він на завершення.

У середині 1950-х, коли я вивчав медицину, здавалося, що між нашою нейрофізіологією і реальними умовами, у яких пацієнти переживали неврологічні розлади, пролягає нездоланна прірва. Неврологія і далі прямувала клініко-анатомічним методом (запровадженим Броком за століття до того), згідно з яким у мозку визначалося розташування ушкоджених ділянок і встановлювалася їхня відповідність із симптомами — так, розлади мовлення співвідносилися із порушеннями у мовленнєвому центрі Брока, параліч — із порушеннями у руховому центрі тощо. Мозок розглядали як сукупність чи мозаїку маленьких органів, певним чином пов’язаних між собою, і кожен з яких виконує певні функції. Однак дуже мало було уявлень про роботу мозку як цілого. Коли я на початку 1980-х писав книгу «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», мій світогляд ще ґрунтувався на цій моделі, згідно з якою, нервову систему, значною мірою, розглядали як сталу й незмінну, з «попередньо закріпленими» під кожну функцію ділянками.

Така модель була придатною, скажімо, під час визначення ушкодженої ділянки в людини з афазією. Але як вона може пояснити навчання і результати практичної діяльності? А відтворення і перегляд спогадів, які ми здійснюємо впродовж усього життя? Як вона може пояснити процеси адаптації, нейронної пластичності? Свідомість — її розмаїтість, її цілісніть, її мінливий потік, її численні розлади? Як вона може пояснити індивідуальність чи окреме «я»?

Попри те, що у нейронауці 1970-х і 1980-х відбувся величезний поступ, насправді вона перебувала у поняттєвій кризі чи вакуумі, не існувало загальної теорії, яка могла б осмислити дані й наочні засоби, спостереження десятка різних дисциплін від неврології до дитячої психології, лінгвістики й навіть психоаналізу.

* * *

У 1986 році я прочитав прекрасну статтю Ізраеля Розенфілда у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», у якій він