Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я не можу. Тут я зустрічаюся зі своїми клієнтами.
Уормолд вийняв з кишені пачку грошей.
— У вас є родичі?
— Є — мати.
— Поживіть у неї.
— Та вона ж у Сьєнфуегосі!
— Тут вистачить, щоб доїхати до Сьєнфуегоса.
Всі почали прислухатися до розмови, оточивши їх тісним кільцем. Чоловік з викруткою сказав:
— Це дівчина Педро. Ви не маєте права забирати її. Домовтеся раніше з Педро.
— Я не хочу їхати в Сьєнфуегос,— заявила дівчина.
— Ви ж там будете в безпеці.
— Він залякує мене, — звернулася дівчина до чоловіка з викруткою. — Я не розумію, чого він хоче. — Вона показала гроші.— Тут надто багато. — І додала, щоб усі чули: — Я чесна дівчина.
— Маслом каші не зіпсуєш,— значущо мовила товстуха.
— Де твій Педро? — спитав чоловік з викруткою.
— Він хворий. Навіщо цей тип дає мені стільки грошей? Я чесна дівчина. Ви ж знаєте, моя ціна — п’ятнадцять песо. Я не шахрайка.
— З паршивої вівці — хоч вовни пучок, — знову сказала товстуха. У неї, видно, на будь-який випадок життя була наготові приказка.
— Про що ви говорите? — спитала Беатріса.
Раптом почулося:
— Чш! Ш-ш-ш! — То був негр-підмітальник. — Policia![106]
— А, чорт! — вилаявся Уормолд. — Тепер — кінець. Треба хоч вас якось вивести звідси...
Втім, ніхто не виявляв ознак тривоги. Товстуха спокійно допила вино і надягла трико; дівчина, яку звали Тересою, взялася натягати другу панчоху.
— Про мене не турбуйтеся, — сказала Беатріса. — Постарайтесь вивести її.
— Чого тут треба поліції? — спитав Уормолд чоловіка на драбині.
— Чого? Дівчаток, — цинічно посміхнувся той.
— Я хочу вивести оцю, — сказав Уормолд. — Чи є тут ще якийсь вихід?
— Коли мова йде про поліцію, вихід завжди знайдеться.
— Де?
— А у вас є п’ятдесят песо?
— Є.
— Дайте їх негрові. Гей, Мігелю! — гукнув він. — Скажи там, щоб на хвильку заплющили очі. Ну, хто хоче чкурнути на волю?
— Мені і в поліції непогано, — обізвалася товстуха. — Треба тільки причепуритися.
Вона надягла ліфчик.
— Ходімо, — звернувся Уормолд до Тереси.
— А чого б це я з вами йшла?
— Як ви не розумієте!.. Вони ж прийшли по вас.
— Навряд, — сказав чоловік з викруткою. — Для них вона надто худа. Ну, поспішайте. П’ятдесят песо ненадовго вистачить.
— Візьміть моє пальто, — сказала Беатріса.
Вона накинула пальто на плечі дівчині, бо на тій не було нічого, крім панчіх.
— Я нікуди не хочу йти, — протестувала дівчина.
Чоловік з викруткою поплескав її по сідниці й штовхнув до виходу.
— Взяла гроші, то мусиш іти, — сказав він і повів їх до смердючого клозету, звідки вони крізь вікно вилізли на вулицю. Поліцейський, що стовбичив навпроти входу, демонстративно одвернувся. Один із сутенерів свиснув, показуючи на Уормолдове авто.
— Я нікуди не поїду,— знов уперлася дівчина, та Беатріса штовхнула її на заднє сидіння й сіла поруч.
— Я кричатиму,— не вгавала та і висунулась із вікна.
— Не будьте дурепою,— розсердилася Беатріса і шарпнула її назад. Уормолд увімкнув мотор.
Дівчина писнула, але неголосно, лише для годиться. Поліцейський знов одвернувся. Як видно, п’ятдесят песо ще не втратили сили. Машина завернула праворуч і виїхала до набережної. Ніхто їх не переслідував. Усе обійшлося дуже просто. Тепер, коли пручатися було марно, дівчина скромно закуталась у пальто і зручніше вмостилася на сидінні.
— Hay mucha corriente[107], — сказала вона.
— Що вона каже?
— Скаржиться на протяг,— пояснив Уормолд.
— Не дуже-то вдячна особа. А де її сестра?
— Поїхала до Сьєнфуегоса з директором пошти й телеграфу. Я, звичайно, міг би одвезти її туди. До ранку повернулися б назад. Та як бути з Міллі?
— Не тільки з Міллі. Ви забули професора Санчеса.
— Він може й почекати.
— Вони діють досить швидко, хоч би хто вони були.
— Я навіть не знаю, де він живе.
— Я знаю. Я бачила його адресу в списках членів Приміського клубу.
— Відвеземо цю дівчину до мене додому, і ви мене там почекаєте.
Вони виїхали на набережну.
— Повертайте ліворуч,— звеліла Беатріса.
— Я ж везу вас до себе додому.
— Краще всім бути разом.
— Але ж Міллі...
— Сподіваюся, ви не збираєтесь і її вплутувати? Уормолд знехотя повернув ліворуч.
— Куди тепер?
— У Ведадо,— сказала Беатріса.
З
Хмарочоси нового міста виблискували у тьмяному світлі місяця, наче крижини. В темному небі горіли величезні літери «Г.Г.», що нагадували монограму на кишеньці піжами Готорна, одначе то була не королівська монограма, а всього лише реклама капелюхів Гілтона. Вітер раз у раз шарпав машину, морські бризки розпливались на бічному склі. Задушлива ніч мала солоний присмак.
Уормолд повернув машину вбік. Дівчина сказала:
— Насе demasiado calor[108].
Що вона тепер каже?
— Їй душно.
— Вередливе дівчисько,— мовила Беатріса.— Може, спустити вікно?
— А що, як вона закричить?
— Я дам їй ляпаса.
Вони їхали вздовж нового кварталу Ведадо, повз сліпучо-білі особняки багатіїв; чим багатший господар, тим менше поверхів. Лише мільйонер міг дозволити собі збудувати одноповерховий котедж на ділянці, де міг би стояти хмарочос. Уормолд спустив вікно, і в машину полинули пахощі квітів. Беатріса звеліла спинитися біля хвіртки у високій білій стіні.
— В патіо світиться,— сказала вона.— Здається, все гаразд. Ви йдіть, а я постережу це голе тіло.
— Цей професор розкішно живе.
— Та, мабуть, не дуже розкішно, коли бере у вас гроші, згідно з вашими звітами.
— Почекайте мене кілька хвилин,— попросив Уормолд.— Не їдьте без мене.
— За кого ви мене маєте? Ідіть хутчій. Поки що їм пощастило вибити з гри лиш одного з наших, коли не вважати невдалого замаху на Сіфуентеса.
Він штовхнув гратчасту чавунну хвіртку. Вона була не замкнена. Безглузде становище! Як він пояснить свій візит? «Ви мій агент, хоча й самі про це не знаєте. Вам загрожує небезпека. Ви мусите
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.