Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

через колючі дроти. Діти вважалися вільними громадянами Радянського Союзу, а їхні матері «політичними злочинцями». Конвой водив матерів за зону щотригодини, кормити маленьких діток, і так цілодобово. Приходять мамки в барак, киплять воду, добавляють трошки цукру, який їм давали, і п’ють, щоб прибуло молоко, бо через три години знову треба йти. Хто масажує груди, хто зціджує молоко, яке дитина не виссала (…) Вони навіть не роздягалися, щоб скорше вспіти та побути довше з дитиною. В котрої матері пропадало молоко і вона не кормила, то її зразу відправляли на той лагпункт, звідки вона прибула, а то були в більшості лісоповальні табори.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

З огляду на виняткове значення дітей для невільниць і вкрай регламентований режим контакту матері з дитиною, чи не кожна жінка, що народила, прагнула потрапити на роботу в дитбудинок: щоб бути ближчою до дитини і мати змогу дбати про неї, щоб мати кращі умови праці (у закритому приміщенні, без надривних фізичних навантажень, з доступом до їжі тощо).

Спогадами, документами та дослідженнями підтверджується: умови утримання у більшості табірних закладів для дітей були неприйнятними, через що діти відставали у фізичному та розумово-емоційному розвитку, а рівень їх захворюваності і смертності був високим. Більшість дітей, народжених у неволі, були приречені на смерть уже в перший рік свого життя. У 1947 р. з кожної тисячі дітей загинуло 409, у 1949-му — 200, у 1953-му — 46 дітей. До того ж адміністрація таборів постійно занижувала ці показники, приховуючи реальну кількість загиблих малюків.

Спілкування матерів з дітьми було суворо регламентоване, обмежене в часі, залежало від багатьох чинників: віку дитини, типу утримання немовлят (у так званому бараці для «мамок» у межах табору чи в дитбудинку за його межами), від людяності адміністрації, від типу робіт, які виконувала жінка, від її поведінки (за порушення режиму матір могли покарати обмеженням доступу до дитини). Ключовим фактором, однак, залишався вік дитини: у більшості випадків немовлята віком до 1 року вважалися такими, що перебувають на грудному харчуванні, що, відповідно, передбачало кількаразове відвідування матерями (за умов збереження лактації).

Утім, нерідко у виснажених жінок грудне молоко зникало вже за кілька місяців після пологів, що означало переведення в загальний барак та на загальні роботи, а також різке зменшення кількості або й заборону візитів до дитини.

Так чи інакше, діти не могли перебувати в місцях позбавлення волі тривалий час, тож тих малюків, яким вдалося вижити під час етапу чи у табірних яслах, згодом (коли маля досягало віку 1–2 років) остаточно відбирали в матерів. Дітей «ворогів народу» забирали на виховання родичі, або, що траплялося частіше, відправляли до державних дитбудинків, де давали нове прізвище. Слід таких дітей міг бути втрачений назавжди.

Страх назавжди втратити дитину, невідомість про її долю виснажували матерів-невільниць. Зі спогадів стає очевидним, якою травмою для кожної з жінок була розлука з дітьми, особливо коли тих відправляли у сиротинці.

Матерям дозволяли віднести свою дитину на «вахту», а там «вольні» з материнських рук виривали дітей. То було неймовірно жахливе видовище: матері плакали, кричали, вили, як вовчиці, кусали «вольним сестрам» руки, пригортали свої кровиночки до себе… Дитячі голоси вливались в розпач розлуки, а жаль дитини виривався словом «Мамо!» Страшні розпачливі крики роздирали серце, усе змішувалося з дитячим плачем (…) Жінка, яка була засуджена на 10 років, мала надію довідатися, що десь там знайдеться добре жіноче серце, що хтось напише щось їй про дитину. Але така, яку засудили на 25 років, була позбавлена надії довідатися що-небудь про свою дитину, де вона є, і не знала, чи взагалі її колись побачить.

Анна Гошко-Кіт, 1926 р. н.

Матері, яких розлучили з дітьми під час арешту, потерпали не тільки від розлуки з ними, а й від того, що часто не було нічого відомо про їхню долю. Ці переживання додавали гіркоти, та саме почуття материнського обов’язку змушувало жінок не здаватися та стійко витримувати неймовірні труднощі. Мрії про майбутню зустріч з дитиною, сподівання знайти її після звільнення та відновити родину давали надію на майбутнє, сили витримувати всі випробування, спонукали жити далі.

Проблема розриву та поновлення стосунків між матерями-політв’язнями та їхніми осиротілими на довгі роки дітьми вкрай складна. Виховані у радянських сиротинцях чи під опікою родичів, діти не отримували материнської любові і турботи, їм важко було зрозуміти, чому мами не було поруч. Про це жінки згадують вкрай рідко. Декому вдавалося налагодити листування з підростаючими дітьми і в такий спосіб підтримувати більш-менш регулярний зв’язок: цікавитися справами сина чи доньки, давати поради, настанови, напучувати, жити інтересами дітей. Саме так вибудовувала стосунки з сином протягом 25 років неволі Катерина Зарицька (1914 р. н.): її листи сповнені материнської любові і турботи, вона підбадьорювала його і заохочувала до добрих вчинків, критикувала за хиби.

Аналізуючи спогади жінок про драматичний досвід материнства у неволі, важко не погодитися з думкою Л. Максимової: «Материнство давало їм [жінкам] “друге дихання”, з’являвся смисл життя, спалахувала згасла надія на нормальне життя (…) Природне почуття турботи про нащадків допомагало їм вижити і відчути свою соціальну жіночу роль». У таборах і в’язницях роль матері (виконувана реально на місці чи пережита дистанційно), попри всі емоційні й фізичні страждання, дозволяла жінкам залишатися жінками, підживлюючи їхню гендерну ідентичність, яка перебувала під загрозою.

Розповіді українських жінок-політв’язнів недвозначно підтверджують висновок, якого дійшла одна з найбільш досвідчених дослідниць особистих спогадів про ГУЛАГ Ірина Щербакова: «У підсумку, єдиною справжньою формою спротиву [режимові] була рішучість зберегти власну людяність. Безсумнівно, часом було вкрай важко не перетворитися на вовчу зграю, що керується безжальним законом таборового життя “Ти вмреш сьогодні, я помру завтра”. Адміністрація таборів не була здатна постійно стежити за кожним кроком невільниць, контролювати їх щомиті і повсюдно, що давало їм змогу відвойовувати певний (хай мінімальний) простір і час, який функціонував за правилами і ритмами, встановленими самими жінками, де вони творили власну спільноту. Жінки використовували свої гендерно обумовлені уявлення, знання, навички для упорядкування свого життєвого простору і свого вигляду у таборах у відповідності із тим, що вважали нормальним і правильним. Практики відтворення основних елементів звичайного трибу життя у таборах слід розглядати як жіночі гендерно забарвлені стратегії виживання та спротиву дегуманізуючому режимові ГУЛАГу. Такі буденні речі, як прибирання, спів, вишивання чи турбота про зовнішній