Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Ми унадилися ходити в Ораторіо, бо за футбольним полем, трохи вглиб, на узвишші за огорожею ми зауважили ідеальне місце для нової хижі. Звідти можна було розстрілювати обидві команди, що грали у недільних матчах. В Ораторіо всі здебільшого не мали чим себе зайняти. Гуртувалися лише близько шостої, щоб послухати катехізис і отримати благословення. Решту часу кожен робив, що душі заманеться. Були там і простенькі каруселі, гойдалки й невеличкий театр, під дахом котрого я вперше вийшов топтати сцену — у «Маленькому парижанинові». Саме там я набув тої артистичної вправності й вміння поводитися на сцені, завдяки котрим багато років по тому я полишив слід у пам’яті Діли.

Туди ж таки приходили й старші хлопчаки (нам вони видавалися просто старезними динозаврами), що грали у пінг-понг і карти, хоч і не на гроші. Дон Коньяссо, що був настоятелем Ораторіо, добра душа, нікого не питав про віросповідання. Аби тільки діти приходили до нього, а не гасали цілими караванами на великах у місті, ризикуючи втрапити під зливу бомб. А ще щоб не пробували залізти до «Каза Росса» — відомого на всі навколишні села й містечка борделю.

Уже після восьмого вересня я саме в Ораторіо вперше почув про партизан. Спочатку це були звичайні молодики, що намагалися сховатися чи то від чергового призову до лав війська Соціальної республіки, чи то від німецьких облав, адже ті посилали молодиків працювати до Німеччини. Пізніше люди стали називати їх «повстанцями», адже саме так їх іменували в офіційних комюніке. І лише кілька місяців по тому ми дізналися, що десятеро з них розстріляли, — один навіть був із Солари, — а коли почули, як про них розказують по лондонському радіо, стали звати їх «партизанами», чи то, як вони самі хотіли зватися, «патріотами». У Соларі партизанів дуже любили, адже всі ті хлопці були прості, тутешні, тож навіть коли кожен з них уже мав прізвисько на кшталт Кучерявко, Стріла, Синя Борода, Феруччо, їх усе одно кликали по-старому, як раніше в селі. Багатьох я знав особисто — часто бачив у Ораторіо, як вони, зодягнені у завузькі й драні піджачки, грали в скопу[217]. А тепер ці ж самі хлопці носили берети з козирками, патронташ через плече, широкий пояс з парою підвішених ручних гранат, кулемети, а дехто навіть франтував пістолетом у кобурі. Вони були одягнені у червоні сорочки чи англійські мундири або носили галіфе королівського війська. Просто очей не відведеш.

Вони почали з’являтися у Соларі вже у сорок четвертому: приходили короткими набігами, поки не було чорнобригадників. Час від часу з гір спускалися «бадоліанці»[218] у блакитних хустинках. Казали, що вони на боці короля й, коли йдуть у наступ, кричать «Савойя!». Іноді приходили «гарібальдійці»[219], на цих уже були хустинки червоні, вони наспівували пісеньки, в яких лаяли короля й Бадольо: «Вітер завиває, негода буяє, зношені наші чоботи, та обов’язок кличе йти, щоб світанок майбуття у весні красній принести...» У «бадоліанців» спорядження було краще, адже ходили чутки, що серед усіх повстанців лише їх озброювали й одягали британці, бо всі інші були комуняками. У «гарібальдійців» автомати були ті ж самі, що й у чорнобригадників. Повстанці забрали зброю чи то під час чергового зіткнення, чи то якимись хитрощами у зброярні. А от «бадоліанці» мали найсучасніші англійські «стени».

«Стени» були легші за звичайні автомати й мали пусті приклади, на кшталт порожнистого контуру, а обойма знаходилась не знизу, а збоку. Якось «бадоліанець» дав мені постріляти. Здебільшого вони стріляли, щоб не втрачати навичок або справити враження на дівчат.

Якось до нас заявилися фашисти із Сан-Марко й почали горланити «Сан-Марко! Сан-Марко! Що нам вартує життя...»

Люди казали, що то були добрі хлопці з гарних родин. Просто вони зробили неправильний вибір. Та хай там як, але все одно з місцевими вони поводилися добре і дуже шанобливо залицялися до жінок.

А от чорнобригадники — то були навпаки, люди лихі: набрід, котрий повипускали із в’язниць і виправних колоній для неповнолітніх (звісно, якщо вже мали шістнадцять) і хотіли лише нагнати на людей страху. Але всім було сутужно, тож люди були вимушені ставитися з недовірою навіть до санмарківців.

Ми з мамою йдемо на месу до селища. Разом з нами йде пані, що мешкає за кілька кілометрів від нас. Пані має зуб на свого орендатора, що підкрадає її частку. А оскільки її орендатор комуніст, то вона стала фашисткою, хоч би через те, що фашисти ненавидять комуністів. Щойно ми полишали церкву, молодиць примітили двоє санмарківців. Звісно, красою вони вже не засліплювали, але все ж мали гарний вигляд. Знаєте ж бо, солдати розставляють сильця, де лишень можуть. Під приводом дещо спитати, бо не місцеві, вони підходять. Молодиці поводяться дуже ввічливо (зрештою, обидва хлопці досить привабливі) й цікавляться, як же їм тут у нас, так далеко від рідної домівки. «Б’ємося, щоб повернути цій країні честь, яку деякі запроданці заплямували», — відповідає один з хлопців. А наша сусідка додає: «Які ж ви молодці, не те що дехто, ми саме про нього говорили».

Санмарківець якось дивно осміхнувся і промовив: «Ми б були вам щиро вдячні, якби ви сказали нам ім’я й адресу того добродія».

Мама зблідла, потім зашарілася, але, опанувавши себе, мовила: «Ой, лейтенанте, це моя подруга натякає на декого з Асті, але він уже багато років як поїхав звідси, й ми навіть гадки не маємо, де він. Пліткують, що його забрали до Німеччини».

«На його щастя», — усміхається лейтенант і на своєму не наполягає. Попрощалися. Дорогою додому мама крізь зуби каже тій легковажній пані, що прийшли такі часи, коли слід тримати язика на припоні й зважати на те, що кажеш, адже щоб приставити когось до стіни, їм багато не треба.

Про Ґраньйоло. Він теж навідував божницю Ораторіо. Наполягав, щоб ми ставили наголос на першому складі, але всі інші не слухали й наголошували передостанній — казали «Ґраньйола», дражнячи його «gragnola di colpi» — «шквальний вогонь». Хлопець ображено відповідав, що він людина миролюбна, але інші хлопчаки не вгамовувались: «Аякже, знаємо, який ти миролюб...» Була чутка, що він мав зв’язок з «гарібальдійцями», що переховувалися в горах. Хтось навіть стверджував, що