Читати книгу - "Фірма"

— Послухай, Ліббі, ми з тобою заспали. Я маю вже йти на роботу, вже спізнююся.

— То ти не в настрої, га? — вона захихотіла, справді сподіваючись, що він не в настрої.

— Ні-і, не зараз. А давай сьогодні ввечері?

— Я буду тут, мій хлопчику.

— Добре. Мені треба в душ.

— Розбуди мене, коли виходитимеш.

Він підвівся, щось буркнув і зачинив за собою двері до ванної. Вона перехилилася через ліжко до телефону й подзвонила Еббі. Три гудки. Та відповіла.

— Він у душі.

— Ти в порядку?

— Так, все чудово. Якби навіть хотів, то б не зміг.

— А чому ж так довго?

— Він ніяк не прокидався.

— Щось запідозрив?

— Ні. Він нічого не пам’ятає. Думаю, в нього голова болить.

— Ти там ще скільки пробудеш?

— Поцілую на прощання, щойно вийде з ванної. Десять-п’ятнадцять хвилин.

— Гаразд. Поспіши.

Еббі поклала слухавку. А Теммі знову лягла в ліжко. А на горищі над кухнею клацнув магнітофон, він був готовий записувати наступну розмову.

До половини на одинадцяту вони вже були готові до останнього рейду до кондомініуму. Таємний вантаж було розділено на три рівні частини. Їх чекали три відчайдушні походи серед білого дня. Теммі сховала нові блискучі ключі до кишеньки на блузці і з портфелями в руках швидко рушила, стріляючи на всі боки очима в затемнених окулярах. Паркувальний майданчик перед кондомініумом і далі стояв порожнім. Рух на шосе — не дуже жвавий.

Новий ключ добре підійшов, і вона ввійшла досередини. Легко відчинила й комірчину, і вже за п’ять хвилин покинула кондомініум. Другий і третій рейд теж відбувся швидко і без пригод. Коли вона востаннє виходила з комірчини, уважно її обстежила. Все було в порядку, вона все лишила точно так, як і було. Замкнула двері й понесла порожні й досить потріпані портфелі в номер готелю.

Цілу годину вони лежали удвох на ліжку й сміялися з Ейвері і його похмілля. Тепер все було позаду. Найголовніше зроблено, вони вчинили ідеальний злочин. А невдаха-коханець був учасником, навіть гадки про те не маючи. Вирішили, що легко впоралися.

Ціла гора доказів помістилася в одинадцяти з половиною картонних коробках. О пів на третю до номера постукав місцевий житель у солом’яному брилі, але без сорочки, оголосив, що він представник філії кайманських складів. Еббі вказала на коробки. Поволеньки, з виглядом людини, якій нема чого і нікуди поспішати, парубок підняв першу коробку й поніс до фургона. Він керувався місцевим ритмом, як і всі жителі. Нікуди спішити, друже.

Вони поїхали услід до самого складу в Джорджтауні на орендованому «ніссані-станці». Еббі оглянула приміщення, яке їм запропонували, і оплатила тримісячну оренду готівкою.

28

Вейн Тарранс сів в останньому ряду крісла автобуса «Ґрейгаунд», який ішов об одинадцятій сорок із Луїсвілля до Чикаго й Індіанаполіса. Він сидів сам, та автобус загалом був наповнений — вечір п’ятниці. Пів години тому «Ґрейгаунд» виїхав за межі штату Кентуккі. Та вже зараз Тарранс запідозрив: щось негаразд. Минуло тридцять хвилин, а досі ні від кого ані сигналу, ані звуку. Може, це взагалі не той автобус? Може, Мак-Дір передумав? Та багато чого може бути. Задні місця в автобусі були лиш за декілька дюймів од дизельного двигуна, і Тарранс, житель Бронкса, тепер розумів, чому бувалі пасажири рейсу добивалися мати місця поближче до водія. Книга Луїса Ламура в руках дрібно тремтіла, у нього розболілася голова. Тридцять хвилин. І нічого.

Попереду через прохід почулися звуки змитої води. Двері відчинилися. Війнуло запахами, Тарранс відвернувся до вікна, назустріч мчали автомобілі. Невідь звідки взялася й сіла в сусіднє з ним крісло справа жінка, прокашлялася. Десь він її уже бачив.

— Ви містер Тарранс? — на ній були джинси, білі текстильні кросівки й зелений светр грубого плетива. Обличчя ховала за темними окулярами.

— Так. А ви?

Вона взяла його за руку й міцно потиснула.

— Еббі Мак-Дір.

— Я чекав на вашого чоловіка.

— Я знаю. Та він вирішив не йти, тож прийшла я.

— Ну, е-е-е, я з ним збирався поговорити.

— Так, але він прислав мене. Просто вважайте мене його особистим агентом.

Тарранс поклав книжечку під сидіння і перевів погляд на вікно.

— Де він?

— Хіба це так важливо, містере Тарранс? Він послав мене, щоб обговорити справу, і ви тут для того, щоб обговорити справу. Тож поговорімо.

— Гаразд. Тільки тихіше, а коли хтось ітиме проходом, візьміть мене за руку й припиніть говорити. Будемо вдавати, ніби ми подружжя. Домовились? Отже, містер Войлес... ви знаєте, хто він такий?

— Я все знаю, містере Тарранс.

— Добре. Містер Войлес збирається скасувати угоду через те, що ми досі не отримали від Мак-Діра папки. Ті правильні папки... ви ж розумієте, наскільки вони важливі, чи не так?

— Дуже добре розумію.

— Нам потрібні папки.

— А нам потрібен мільйон доларів.

— Така була угода. Та ми маємо спершу отримати папки.

— Ні, так не піде. Ми домовлялися про те, щоб отримати мільйон точно там, де ми скажемо, а тоді передаємо папки.

— Ви нам не довіряєте?

— Саме так. Ми не довіряємо ні вам, ні Войлесу, ні будь-кому іншому. Гроші повинні бути переведені поштовим переказом на декілька рахунків у певний банк у Фріпорті на Багамських островах. Як нам повідомлять про трансфер, ми одразу їх переведемо в інший банк. І щойно отримаємо все, ми передамо вам папки.

— А де папки?

— У камері схову в Мемфісі. Загалом там п’ятдесят одна папка, все відповідно впорядковано й складено в коробках. Вам сподобається. Ми гарно робимо свою справу.

— Ми? Ви бачили папки?

— Авжеж. Я допомагала їх укладати. У восьмій коробці вас чекає сюрприз.

— Добре. Що саме?

— Мітчу вдалося скопіювати три папки Ейвері Толлара, і вони викликають запитання. Дві справи, пов’язані з компанією «Данн Лейн лімітед», і ми впевнені, що це компанія, зареєстрована на Кайманах, і вона контролюється мафією. Її було засновано в 1986 році з первинним капіталом у десять мільйонів доларів. Документи в папці стосуються двох проектів будівництв, які фінансує корпорація. Дуже захопливе чтиво.

— А звідки ви знаєте, що корпорацію зареєстровано на Кайманах? Звідки інформація про десять мільйонів? Цього ж немає