Читати книгу - "За сестрою"

— А хіба ж воно як?

— Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу…

Значить: балакатимеш, кашу відберуть...

Всі засміялися...

— Не бійся, не відберуть... Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усі подбаємо, щоб тобі каша лишилася...

— А знаєте, братчики мої любесенькі, від чого каша гаряча?..

— Від чого?

— Егеж!

Ніхто не відповідав. Кожен задумався, яку дати б відповідь, аби й дотепно й не по-дурному... Воно щось у тім є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова...

— Ніхто не знає?..

— Та від цього, що при вогні варилася...

— Овва! Хіба ж ми цього не знали... то не жадна штука...

— А чого ж не сказали, як знали?..

— Воно, братчики, так: я тобі покажу коня та питаю: це кінь, правда, а чому він кінь?

— А може бути й кобила...

— Може, але воно тому кінь, бо має чотири ноги, хвіст, гриву, вуха й можна на ньому сідати...

— Ти щось нині недотепний. Тобі спати хочеться...

В тій хвилині Павлусь прокинувся і сів на лежанці.

Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.

Він підійшов до хлопця.

— Ти, хлопче, із Спасівки? Чи знаєш ти Судаків у Спасівці?..

— Як не знати? Це мій рід... Я Павло Судак...

— Братіку мій рідний, — заговорив Петро і кинувся хлопця обіймати: — Ти й не пізнав мене, я ж Петро...

Павлусь дуже зрадів...

— Скажи, Павлусю, чи живі батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде... та й виріс ти не абияк... А що дідусь Андрій?

— Батька й сестру в ясир взяли, дідуся й маму вбили на моїх очах...

Петрові показалася сльоза в очах, він її обтер, щоб ніхто не бачив... та перехрестився...

— Як же ти втік? Розкажи...

Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, і він почав розповідати всі свої пригоди...

— От чого Петро сумний був, як сова вполудне, — говорили козаки...

— Тепер, панове товариші, нам би подумати ось що, — говорив Тріска. — Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерізати, а добичу відбити?

— Воно б гаразд було, — обзивається хтось із гурту. — Тепер татарин, як спутаний кінь або свиня, що добре наїсться. Він неворухливий. А воно пішла б слава, що ми відбили християнські душі з ясиру...

— Дайте й мені старому слово сказати! — говорив дід Панас. — А відтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робіть, як знаєте...

— Говори, діду, говори! — гукали.

— Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злітити на татарву та відбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду... Ми не знаємо, скільки поганців є. Я гадаю, що їх буде більше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасівку. Там були славні лицарі, січовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасівку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.

— Правда твоя, діду, правда...

— Це би все гаразд розповідати, а тоді, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що ні, так годі починати, бо було б нерозумно йти так на заріз, як з цього нічого путнього не вийшло б... Вам би насамперед розвідати...

— Пішлімо кількох... Добре, гарно!

— А друге діло таке: наші коні хай спочинуть. Цілу ніч їхали, знемоглись, відпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лізе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!

— Отак і зробимо!'—гукали козаки.—Спочинемо, а відтак побачимо...

Всі пристали на те, що говорив дід. Вони напоїли коней і полягали в траву, декому по пояс...

За той час дід Панас перев'язав як слід рану Павлусеві й ліг біля нього. Павлуся нагодували кашею, і він заснув знову...

Один Непорадний лишився на сторожі. Поклався на могилі з рушницею й закурив люльку...

Сонце підходило вище й почало припікати. На небі не було ні хмаринки, а ті, що зрання підносилися з нічної роси, позабирав вітрець і поніс далеко.

III

Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер від променів сонця степова трава