Читати книгу - "Острів Білої Сови"

Але тепер бачу, що правда була за мамою. Брендан таки мене трахнув.

А було це так.

Ми домовилися з Еріком, що він прийде до мене вночі. Власне, він не приходив, а припливав своїм човном. А точніше, не своїм човном, а старим батьковим, якого він відремонтував, відчистив, перефарбував і назвав «Мегі». Ми часто зустрічалися ночами з Еріком, бо не могли ходити вдвох публічно, адже ми були родичі. І всі це знали. Він припливав до мене серед ночі, подавав знак уханням сови, я виходила, і ми трахалися в його човні.

На цей раз я вибігла з дому в самій нічній сорочці і скочила з розгону в човен, аби опинитися в Ерікових обіймах. Я відчула щось не те, коли побачила зелене світло, яке пройшло крізь мене.

Мене мов вогнем обпекло: «Чорт! Та це ж Брендан! Як я вляпалась!».

Бренданові нівєсти розповідають байки про те, що зелене світло горить дуже довго і що це неначе калейдоскоп, неначе купання в джакузі чи щось таке. Неправда. Ніякого джакузі, ніякого калейдоскопа. Це просто зелена блискавка пронизує тебе. Осліплює на мить. Оглушує на мить. І більше нічого. Більше нічого. Одна мить — і ти залетіла. Бррр!

А головне: Ерік усе це бачив!

Мегі розповідала, кусаючи нігті, на яких лишилися острівці чорного лаку, покладеного принаймні минулого тижня, ще до пологів.

Обидві жінки сиділи на лавочці й дивилися на море.

Джон заворушився у своєму пакуночку.

— Слухай, — пробудилася з задуми Софія. — А давай іще раз подивимося йому під колінце!

— Ти сумніваєшся?

— Ні, просто цікаво, що то за трилисник.

Мегі серйозно подивилася на Софію:

— Його нема.

— Жартуєш?

— Сьогодні вранці зник.

— Чому ти не сказала про це Робертові?

— Я не знаю, що робити. Він справді зовсім не схожий на Бренданових дітей. Але… Зелене світло і все таке… Я думаю, це все-таки його робота. Хочеш подивитися?

— Хочу.

Жінки пішли в хату. Там було тепло, аж жарко, від натопленої печі. Софія повідчиняла вікна. Мегі поклала немовля на диван, розгорнула пелюшки, і вони почали його роздивлятися.

— Ну, дивись: хіба він схожий на них?

— Хіба я знаю, які вони — Бренданові діти?

— Подібні до сов.

Софія замислилася. В пам’яті зринув образ місцевої солістки.

— Роуз-Мері?

— І вона також.

Софія прискіпливо глянула на дитя.

— Носик не совиний, це факт. А підборіддя… Але ж у всіх немовлят шия коротка… Давай заглянемо під коліно.

Вони перевернули дитину і поклали на животик. Хлопчик закректав, намагаючись підняти голівку, однак це йому не вдавалося: зарано.

Мегі розтягнула шкіру під коліном дитинчати:

— Бачиш, нема!

Софія нахилилася:

— Справді, нема. Слухай, а ти не переплутала ліве і праве коліно? Давай подивимося під другим.

Так і зробили.

— Ну, що, бачиш: тут теж нема!

Вони поклали дитя на спину.

— Що ти думаєш? — спитала Мегі Софію, звернувши на неї благальний погляд.

— Це не Бренданове дитя.

— А як же зелене світло?

— «Промахнувся». Побачив Еріка і… Облажався….

Жінки засміялися.

— Ну, що будемо робити? — спитала Софія і сама здивувалася своєму запитанню.

— А що робити?

— Треба йти до Еріка і сказати, що в нього син.

— Я не можу цього зробити. Якщо дізнаються, що це дитя інцесту, нам кінець…

Софія замислилася:

— Так, треба, щоб думали, що це Бренданове дитя, якомога довше… Тепер ти в очах громади, — як ти казала? — підіпсута… — так що тепер можете з Еріком жити разом, і у вас буде ваше спільне дитя… А далі все якось налагодиться…

— Ти думаєш?

— Так. Малюймо трилисник! — скомандувала Софія.

— Чим?

— Фломастером… Поки що…

— Неси!

Софія принесла набір фломастерів.

— Хто малюватиме? Я не вмію, — захвилювалася Мегі.

— Давай я… Я брала уроки малювання, — скромно сказала Софія про свої дизайнерські успіхи і почала виводити три маленькі листочки конюшини.

— Тільки зроби якось нечітко, щоб нічого не запідозрили.

— Звичайно, не турбуйся.

Хлопчик мовчав, неначе розуміючи всю відповідальність моменту, лише важко сопів, силкуючись підняти голову.

— Наче непогано, — оцінила роботу Мегі.

— Дми, щоб швидше висохло… Ні, давай краще я промокну серветкою, щоб було нечітко…

Мегі ахнула:

— Як справжній!

— До речі, якщо не мити милом, цей фломастер зі шкіри не змивається дуже довго. Я ним собі роблю щось типу тату. Ось бачиш, — Софія показала малюнок над кісточкою на нозі, — тримається майже два тижні. Але ми будемо зустрічатися для підстраховки раз на п’ять днів.

Мегі слухняно кивнула.

Несподівано за їхніми спинами почулося:

— Люба, я вже прийшов!

Софія похапцем згребла фломастери і запхала їх під диван.

У хату зайшов Роберт. Він був явно у доброму гуморі.

— Ти знаєш, любий, Мегі приготувала нам такий обід, що язик можна проковтнути! — запопадливо прощебетала Софія, аби замаскувати збентеження.

— Я голодний, як звір!

Роберт побачив розгорненого малюка:

— А хто це в нас тут такий? — спитав він привітно і нахилився до нього.

Софія з Мегі нервово перезирнулися.

— До речі, я сьогодні вранці забув подивитися йому під коліно. Як там трилисник? Піду помию руки!

Мегі благально подивилася на Софію.

Та кивнула. Коли Роберт повернувся, вона спробувала його відволікти від малюка:

— Любий, може, спершу пообідаєш, поки риба ще тепла?

— Обід нікуди не втече… Ану, показуй, Мегі, свого героя!

Молода мама притулила малюка до грудей:

— Він… Він — голодний! Мені час його годувати!

Малюк і справді закомизився, і Мегі почала демонстративно розстібати ґудзики на кофтинці.

— Та я на одну секунду! — розсердився Роберт. — Ти щось приховуєш від мене?

— Нічого я не приховую! — перелякано відказала Мегі й похапцем віддала дитину в руки докторові.

Роберт поклав хлопчика на животик, так само, як десять хвилин тому це робили жінки, і почав розправляти шкірку під правим колінцем.

Жінки перезирнулися й округлили очі.

— Нічого нема! — розчаровано промовив Роберт.

Софія вдарила себе долонею по лобі.

— Докторе,