Читати книгу - "Грона гніву"

Під ялиночку поглянь —

Подаруночок дістань.

Гадаю, бабця й не читала, що там написано. Мо’, знайшла в лахмітника, вибрала найбільш ошатну, блискучу. Хлопці в камері мало не луснули з реготу. Так і прозвали мене — «слухнянеє дитятко». Бабця ж не хтіла нічого смішного: бачить — он яка цяця мальована, нащо її ще й читати. Загубила окуляри того року, коли мене замели. Мо’, так і не знайшла.

— А як тобі там велося, в Макалістері? — спитав Кейсі.

— О, нічо’ так. Їли регулярно, лахи чисті одержували, було де митися. Де в чому навіть файно. Одне зле було — без жінок,— зненацька він розреготався.— Одного теж так звільнили, умовно. Та за місяць знов щось накоїв і потрапив за ґрати. У нього питають, чом оступився. А він: «Та ну до біса! У мого старого вдома вигод чортма. Ні тобі ламп ’лектричних, ні душових. Книжок ні греця, та і їжа вошива». Сказав, що вернувся, бо тут зручності якісь є, та й годують регулярно. Сказав, на волі самотньо, всякчас думати тре’, як далі бути. То він автівку угнав і в тюрмі опинився.— Джоуд дістав тютюну, відірвав листочок, подувши на згорток папіросного паперу, і скрутив цигарку.— Та й правильно зробив,— провадив він.— Тої ночі як я подумав, де спатиму, так аж мурашки по шкірі. Згадав свою койку та співкамерника одного, у нього негаразд з головою було, і думаю: а що він зара’ поробляє? Я там в оркестрі грав. Хороший був оркестр. Хлопці казали, нам тре’ по радіо виступать. А оце вранці я й не знав, чи тре’ вже вставати, чи рано ще. Усе побудку чекав.

Кейсі всміхнувся:

— Отак людина не помічає, як лісопилка працює.

Пожовкле, запилене денне світло вилляло на землю золотавий колір. Кукурудза теж здавалася щирозлотною. Ластівки полетіли до ставка. Черепаха в Джоудовому згортку розпочала нову кампанію втечі. Джоуд зігнув козирок від кашкета — той давно стирчав, як кривий дзьоб у ворони.

— Ну, пора далі,— мовив він.— Ненавиджу по сонцю йти, але вже не такий парун.

Кейсі опанував себе.

— Не бачив старого Тома цілу вічність,— сказав він.— Збирався зазирнути до нього при нагоді. З Ісусовим іменем скільки ходив до вас. Ніколи плати не брав, хіба перекусити.

— Ходімо,— запропонував Джоуд.— Татко буде радий вас бачить. Казав, що ви надто язикатий для проповідника.— Він підняв із землі піджак, згорнув і зав’язав у нього черевики та черепаху.

Кейсі підсунув до себе парусинові туфлі й сунув у них босі ноги.

— Я не такий одчайдух, як ти,— сказав він.— Завше боявся, чи не потрапить до пилу дріт або скло. Більше за все на світі не терплю ногу врізати.

Вони забарилися, перш ніж переступити тінь, а потім занурилися в жовте сонячне проміння, як двоє плавців, які поспішають до берега. Зробивши кілька швидких кроків, притишили ходу, і темп став уповільненим, розважним. Кукурудзяні стебла відкидали сірі тіні вбік, і в повітрі стояв задушливий запах нагрітого пилу. Кукурудзяне поле закінчилось, і темно-зелена бавовна вступила в свої права, темно-зелене листя пробивалося крізь плівку з пилу, і проявилися коробочки, які ледь почали формуватися. Бавовна зійшла нерівно — рясно у низинах, де стояла вода, і трохи — на високих місцях. Рослини змагалися з сонцем. А обрій ставав рудувато-коричневим і танув, майже невидимий. Запилена дорога вилася перед ними угору і вниз. Верби обабіч струмка вишикувалися на захід, а ще західніше, на перелозі, був негустий чагарник. Але в повітрі стояв запах паленого пилу, і повітря було таке сухе, що слиз у носі висихав і брався шкорупою, а з очей текли рятівні сльози — щоб не висихала рогівка.

— Диви,— сказав Кейсі,— як файно піднімалася кукурудза, доки пил не забив. Рясний би врожай зняли.

— Щороку так,— відповів Джоуд.— Щороку, як пам’ятаю, ми чекали на добрий врожай, та так і не дочекалися. Дідо казав, тут гарно родило лиш перші п’ять років, а потім повиростали бур’яни.

Дорога збігла вниз пагорбом і піднялася на трохи похилі висоти.

— До старого Тома тут миля,— сказав Кейсі,— не більше. Його домівка за третім підйомом, так?

— Ага,— відповів Джоуд.— Якщо тільки її не вкрали, як татко вкрав.

— Твій татко вкрав хату?

— А то, за півтори милі звідси притарабанили. Там сім’я жила, але вона переїхала. Дідо, тато і Ной, брат мій, збиралися перетягти всю хатину, але не змогли. Тоді частину перетягли. Ось чому наша хата з одного боку така чудернацька. Розпиляли хатину надвоє, запрягли дюжину коней і двох мулів. Перевезли половину і повернулися по другу, але перш ніж доїхали, Вінк Менлі вже був там зі своїми молодцями та вкрав ту половину. Тато й дідо спершу дуже лютували, але якось пізніше хильнули чарчину з Вінком та й ну реготатися. Вінк каже, що хата його зараз саме на порі, а ми б нашого жениха привезли, то може, вони нужників наплодять. Вінк був файний хлоп, як підіп’є. Після цього став другом таткові й діду. Тепера разом при нагоді випивають.

— Том молодець,— погодився Кейсі. Вони поволоклися вниз, здіймаючи куряву, а потім сповільнили ходу на підйомі. Кейсі витер чоло рукавом і знову надів плаского капелюха.— Так, молодець,— повторив він.— Хоч безбожник, а молодець. Я іноді бачив його на моліннях, як Духа Святого в нього ввійде дрібка, а він вистрибує до стелі. Кажу: як на старого Тома найшло, то зачинає стрибати щосили. Стрибучий, мов жеребець у стійлі.

Вони вийшли на ще один підйом і по дорозі опинилися там, де колись був струмок, у замуленій, висохлій низині, покраяній слідами потоків. Перехід був викладений з каміння. Джоуд обережно ступив босими ногами.

— Ви кажете про тата,— мовив він.— Бачили б ви дядька Джона, як його хрестили на молінні в Поулків. Стриб-стриб, туди-сюди. Перестрибнув через кущ завбільшки з піаніно. Перестрибнув — і ще раз, і завив, як собака на місяць. Тато як це вздрів... а вважав себе найкращим стрибуном в Ісусову славу на весь наш край. Тож обрав собі куща вищого, ніж у дядька Джона, як заверещить, ніби свиня, яка битими