Читати книгу - "Рижик, ОЛЕСЬ ІВРАК"

- Ну Каштанович! - благали діти. - Хороший. Милий. Ну будь ласка.

Бобик підійшов до рубильника, підстрибнув, вчепився зубами у важіль і повис. Важіль не зрушив з місця. Пес винувато подивився на дітей.

- Давай я спробую, - зістрибнув Артем з лева. - А потім ти мене прокатаєш.

- Давай! - погодилась Віка.

Артем підбіг до важеля рубильника, схопив його обома руками і потягнув вниз. Він дуже старався, упирався ногами, тягнув що було сил, аж щось у спині хруснуло. Але важіль не піддався.

- Пішли шукати Рижика, - розчаровано сказала Віка і зістрибнула з єдинорога.

Вони пішли далі, але парк був такий величезний, що йому не було видно ні кінця, ні краю. Діти спробували запустити ще декілька атракціонів, але марно. Нічого не працювало.

- Я хочу пити, - зупинилася Віка. - Я втомилася.

Артем подивився довкола в пошуках якогось магазинчика. Адже не може бути, щоб у такому величезному парку не було, що поїсти та попити.

Діти, виснажені від довгої подорожі крізь покинутий парк розваг, відчували нестримну спрагу. Їхні горла пересихали, а губи потріскалися від нестачі вологи. Вони йшли вузькими доріжками парку, шукаючи хоч якийсь знак життя чи води. Нарешті їхні очі натрапили на старий, забутий магазинчик, що ховався за густими кущами.

Магазинчик виглядав забутим на довгі роки: вивіска над дверима була потрісканою і майже нечитаємою, вікна затягнуті пилом, а двері ледве трималися на петлях. Віка з Артемом обережно підійшли до дверей і легенько штовхнули їх. Двері відчинилися зі скрипом, і перед ними відкрився похмурий і запорошений інтер'єр.

Всередині панувала тиша, яку лише інколи порушували звуки, що нагадували про минуле життя цього місця. Полки були заповнені старими, потертими упаковками товарів, які вже давно втратили свою свіжість. Підлога скрипіла під ногами дітей, залишаючи за ними сліди на товстому шарі пилу.

Діти розділилися і почали шукати воду, кожен у своїй частині магазинчика. А Боба щось винюхував по темних кутках. Віка нахилилася до однієї з полиць, намагаючись розгледіти хоч якусь пляшку з водою серед старих продуктів. Артем тим часом помітив старий холодильник у кутку приміщення. Він підійшов до нього і, зібравшись з силами, відчинив дверцята. Відчинені двері випустили прохолоду, і Артем побачив кілька запітнілих пляшок води. Дивно, але холодильник працював.

- Знайшов, - зітхнув з полегшенням Артем і витягнув пляшечку з холодильника. Відкрутив кришечку і простягнув пляшечку Віці. Потягнувся за другою.

І тут Віка вилаялась: з перехиленої пляшки нічого не витікало, вода залишалася всередині. Віка стояла і з подивом дивилася на повну пляшечку з водою, облизуючи пересохлі губи.

Артем повідкривав усі пляшечки, але з жодної нічого не побігло, вода перетворилася на скло. Вони спробували соки в пакетиках, але теж саме – кольорове скло.

- Ех, - засмутився Артем. - Якби тут можна було використати чарівну паличку.

- Було б чудово, - підтримала Віка.

І тут щось у кутку зашаруділо. Діти злякано обернулися. Але то був лише Бобик, про якого вони геть забули. Пес тягнув з холодильника ящик морозива, впирався всіма чотирма лапами і цупив ящик до дітей.

- А може морозиво можна їсти? - з надією в голосі сказала Віка.

Артем вийняв пачку морозива, розпакував, лизнув, але на смак воно було немов камінь. Він спробував відкусити, але все одно – як камінь. Хлопчик розсердився і пожбурив морозиво в темний куток магазину. Морозиво глухо вдарилося і відскочило від долівки як камінь.

Боба з сумом дивився на ящик з морозивом, а потім підбіг до нього і почав зі злістю гризти. Гарчав, розривав упаковку, намагався їсти морозиво, але зуби безсило ковзали по твердому як лід морозиву.

- Пішли, Боба, - Артем з Вікою пішли до виходу з магазину. Бобик ще раз загарчав, гавкнув на розірваний ящик з морозивом і побіг слідом за дітьми.

Пройшовши через лабіринт старих атракціонів, зморені й виснажені, діти нарешті підійшли до величезного циркового шатра, що височить у самому центрі парку. Шатро здається ще більш загадковим під світлом повного місяця, ніж сам парк із безліччю непрацюючих, мертвих атракціонів. Воно накрило їх своїм тіньовим куполом, а зсередини доносяться дивні звуки – то наче шепіт, то сміх, то щось невловиме.

Діти стоять, тримаючись за руки, їхні серця б'ються швидше від хвилювання й страху, але їх тягне до цього таємничого місця, яке обіцяє розкрити головний секрет ЗАБУТОГО ПАРКУ,

РИЖИК

Діти з подивом розглядали циркове шатро, яке велетнем височіло над усіма іншими атракціонами. Воно нагадувало гору, що панувала над цілим парком, ніби царівна серед своїх підданих. Було очевидно, що саме шатро є серцем усього цього розважального містечка. Дивні звуки які доносились з шатра затихли. Над ЗАБУТИМ ПАРКОМ запанувала мертва тиша, навіть вітер більше не здіймав з потрісканого асфальту опале листя і не тріпав обірвані афіші. Все завмерло в очікуванні.

- Якась вона..., – почав шепотіти Артем, не договоривши.

- Страхітлива, – голос Віки тремтів.

- А може, ну її, – Боба теж здригався. – Повернемося назад. Та краще підемо до мого родича Сірка на весілля. Заодно допоможемо йому вовка вигнати і маля врятувати.

- Я б і не проти, – шепотіла Віка, відступаючи на крок назад. – Але ж нам потрібно додому повернутися. А для цього необхідно зайти до шатра.

- Яка вона велика! – очі Артема сяяли від захоплення. – До нас такі не приїзжджали. Навіть у «Кобзов» шатро набагато менше за розміром. Цікаво, скільки ж сюди вміститься артистів з тваринами?

- Всі, – прошепотів Боба, який все ще ховався за спиною у Віки. – Сюди помістилися всі. Всі, хто зник. Всі ті, кого ви шукаєте, і безліч інших.

- Тоді чому тут так тихо? – дивувалася Віка. – Повинно ж бути гамірно. Весело.

- А ось це і є загадкою цього парку, – Боба, нарешті, вийшов із-за Вікиної спини. Він зрозумів, що зайти до шатра таки доведеться. - Здається це повинно бути веселим місцем, а в дійсності воно якесь моторошне і страшне.