Читати книгу - "Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія"

Досі, коли просять розповісти, я не пригадую нічого з того дня, коли тіло моєї матері було офіційно поховане у родинному склепі Піллзів. Розділяю його на кілька етапів, але не опишу докладно жодного.

Перший – ранок, коли Мейбел постукала до моєї кімнати й повідомила, що привезли тіло матері. Пам’ятаю, що дуже боялася зомліти чи страждати від нудоти. Тоді це було дозволено усім, окрім мене.

Другий етап – приїзд дядька та істерика Джес. Сестра уже чекала в коридорі, коли привезли тіло. Вона довго дивилась на нього, стоячи на місці, обливаючись слізьми та з ненавистю позираючи на мене. Я просто стояла напроти, бо не могла й не хотіла нічого робити з тим.

А потім приїхав дядько Крістофер. Він жив у власному будинку, меншому й простішому за наш.

Молодшому братові мого батька йшов тридцять дев’ятий рік, і він досі лишався самотнім. Ніхто з нас не чув, щоб у нього колись була наречена, чи хоча б жінка, яка подобалась. Дядько жив одинаком із кількома слугами, мав небагато друзів та користувався репутацією відлюдька.

Батько ніколи не просив брата допомогти з фінансами, хоча це й не завадило б. В цілому, не можу сказати, щоб вони були близькі. Дядько Крістофер більше й частіше спілкувався з моєю матір’ю. Іноді вона називала його милим.

Мій дядько не був таким, на мою думку. Ніколи. Проте зараз я розраховувала на нього.

Джесіка кинулась назустріч нашому родичу так, наче він був самим Месією. Втім, дядько завжди був добрим до моєї сестри. Так, його не можна назвати милим, але за останні дні я запевнилась, що цей, насправді майже чужий для мене одинак мав у серці більше доброти та щирості, ніж наші батьки.

Я бачила, яким засмученим було його обличчя. Він обіймав Джесіку однією рукою, а іншою…змахував сльози. Чому? Адже батько ніколи не говорив про нього нічого доброго, називаючи його занадто зарозумілим та недалеким.

Третій етап – похорон. Дядько щось говорив мені, про щось запитував, декілька разів клав руку мені на плече та гладив по голові, називаючи бідною дитиною. Я відповідала, та досі не можу пригадати, що саме. До моїх вух доносились слова співчуття від різних людей, та вони не досягали мозку. Саме там, на кладовищі, я плакала, бо не знала, що робити із будинком, сестрою та власним життям.

Добре, що на ці питання знав відповідь дядько Крістофер.

Нарешті, останній етап. Коли ми повернулись додому з кладовища, він підійшов до мене й зробив те, чого раніше з ним не траплялося навіть за мого дитинства.

Він просто узяв мене за руку. Хоча це ніяк не нагадувало допомогу, все ж якась частина тягара ніби зникла з моїх плечей.

Люди вже розійшлись, і дядько стояв біля мене сам, без Джесіки. Та лежала непритомна, і Мейбел приводила її до тями.

-Що ви…думаєте робити далі? – запитав мій єдиний дорослий родич.

-О…Я не знаю.

-Коли повертається ваш наречений?

Я мусила задуматись та пригадати, що говорив Генрі, бо тоді мало прислухалася до його слів.

-Сказав, що за місяць.

-Ви не думали забрати Джесіку до себе після заміжжя?

Я вже готова була скрикнути, що ніколи в світі цього не зроблю, але стрималась. Хто ж іще дбатиме про мою нещасну молодшу сестру? Доведеться заховати неприязнь до неї подалі.

-Так і зроблю – відповіла я.

Дядько знітився. Тоді я помітила, що його одяг, нехай і траурний, виглядав набагато новішим та дорожчим за наш.

-Але…Джесіка сказала, що хоче переїхати до мене. Розумієте, доки ви обидві неповнолітні та не вийшли заміж, я є вашим опікуном.

-До вас? – я вже хотіла сказати, що це було б прекрасно, але прикусила язика. Не хотілося зарекомендувати себе зарозумілою егоїсткою.

-Так, і ви теж подумайте про це. У моєму будинку вам обом вистачить місця.

Я помітила, що дядько надто пильно та уважно роздивляється мене. Так, ніби хоче знайти в мені щось важливе.

Він уже забрав руку, та знову поворухнув нею, ніби хотів ще раз торкнутися мене. Але тепер його долоня завмерла й повернулася назад, не подолавши й половини шляху.

-Подумайте, Сузан – сказав дядько, чомусь відводячи погляд та відвертаючись від мене – Я б радив збирати речі вже сьогодні.

Він пішов, і вже тоді я згадала, що не маю жодних планів та уявлень щодо своїх подальших дій. Переїхати до дядька, під його крило, було б добре, і ще краще перекласти на нього усю відповідальність за Джесіку. Але як найправильніше розпорядитися цим великим будинком, тим, що було в ньому, редакцією газети і всім іншим?

Мою голову ніби стискало чимось важким. Занадто сильним та наполегливим, щоб я могла знайти в собі хоч трохи сил для боротьби. Лишалося віддатися болю. Переді мною маячило ліжко, яке обіцяло відпочинок.

Серед ночі я прокинулась від приглушених ридань за стіною.

Це плакала Джесіка. Чому? Невже вона справді тужила за матір’ю, яка ніколи не любила її та не ставилась до неї по-людськи?

Тієї ночі я вперше думала про сестру довше, ніж кілька хвилин. Їй не пощастило народитися хворою і в нашій родині. Ми завжди ставилися до неї зверхньо, принижували та ображали, але ненавистю вона відповідала лише мені. Напевне, якби це мене сьогодні поховали, вона не пролила б жодної сльозини.

Щось підказувало підвестися з ліжка й піти до сестри, переступити через неприязнь, розвалити стіну і покінчити із відчуженням. Але на той час в моєму серці було забагато гордості та відчуття переваги над іншими людьми, щоб я наважилась це зробити.

Перспектива проживання із сестрою в одному будинку, без інших родичів, хоча б і недовго, лякала. Тому на ранок я заходилась збирати речі та звеліла Мейбел повідомити Джес про наш переїзд.

Дядько прийняв нас із радістю. Або ж просто дуже добре зображав її. Хоча мені здалося, що Джесіку він обіймав довше та сердечніше, ніж мене. Ну що ж, вже згадувалося, що близьких чи хоча б дружніх стосунків між нами не було ніколи.

Я боялась, що дядько надумає поселити нас разом із сестрою в одній кімнаті, але, на щастя, кожній із нас відвели окреме помешкання.