Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Гнат потребував грошей, а Шевальє був щедрим.

— Що тобі втрачати? Одну тільки ніч. Та й робити що? Нічого протизаконного. Я прошу охороняти цей чудовий вечір від можливого, наголошую на слові «можливого», нападу. Хіба це велике прохання? Чи не цим займається Орден — захистом простих громадян?

— Простих громадян, — форкнув Гнат.

Інколи красномовство Шевальє виходило за межі розумного.

— Розглядай це як допомогу у скруті давньому другові.

Як там було в ніч срібної клямри? «Між підлотами та чеснотами».

— Домовилися, — сказав характерник і вони вдарили по руках.

Бандит затримав його долоню. Від того дотику мерзотне відчуття нарешті визріло та вибухнуло гнійним чиряком: Гнат був огидний сам собі. Щоразу він виштовхував те відчуття до найдальших, найтемніших закапелків забуття, але щоразу воно поверталося, важке, смердюче та невідворотне.

— А ще післязавтра потрібно супроводити Павла, — додав Шевальє.

— Оце вже ніяк, — рішуче відмовив сіроманець.

— Шкода. Можу дізнатися, чому?

— Не можеш.

Гнат не бажав розповідати ватажку найбільшої київської банди про те, що завтра він їде до сина на день народження.

***

Нарешті вдома! Вдихнути старі знайомі запахи, кинути речі на підлогу, шубовснути у ванну та вперше за чимало місяців скупатися без потреби тримати піштоль на відстані руки. Завмерти у цілющій тиші, заплющити очі, відчути, як змиває пилюку доріг та негараздів... Наймогутніші чари ховаються в узвичаєних речах, що їх починаєш цінувати лише після тривалого нестатку.

Характерник мимохіть задрімав і ковзнув у воду. Рота залляло, він інстинктивно вдихнув носом і набрав ще води. Серце тьохнуло. Він закашлявся, схопився за краї ванни та сів над водою, жадібно хапаючи повітря. Спокійно! Нічого не сталося. Він на батьківщині, у родинному маєтку. Не в морі, не посеред кораблетрощі...

— То минуло. Давно минуло, — пробурмотів Ярема і вибрався з купелі.

Розчесати волосся, підрівняти вуса, заплести бороду, протерти клямри, вбратися у чистий одяг. Рутинні ритуали допомогли: серце втамувалося, подих уповільнився. Ярема глянув у дзеркало, поправив пірнач за чересом та задоволено ляснув себе по пузу — файний шляхтич! Таким можна з'явитися на очі рідних.

Він широким кроком вийшов з ванної кімнати, ледь не збивши з ніг тендітну літню жіночку у строгій чорній сукні.

— Мамуньо! — проревів радісно Ярема.

Жіночка миттю опинилися у міцних обіймах. Пані Ярова була на дві голови нижчою за сина (що компенсувала висока вигадлива зачіска) та вдвічі тоншою — статурою Ярема вдався у батька. Пані Ярова мужньо витримала кілька секунд, делікатно, проте впевнено визволилася з полону обіймів, поправила сукню та запитала суворо:

— Сину! Чому відразу не завітали до мене?

Ядвіґа Ярова, у дівоцтві Вишневецька, була вихована у суворих традиціях Польського королівства і за будь-яких обставин зверталася до всіх виключно на «ви». Лише до покійного чоловіка пані Ярова дозволяла собі вільність фамільярного «ти».

— Мені сказали, ви спочиваєте після обіду, я не хотів турбувати, — зашарівся Ярема. — Та й вимитися з довгої дороги мусив...

Пані Ярова відступила на крок, схилила голову набік.

— Дайте-но я вас роздивлюся. Півтора роки не бачила, — вона прискіпливо оглянула сина від маківки до ніг, по тому сплеснула руками: — Пресвята Діво Маріє! Ви так змужніли на північних землях! Викапаний батько, нехай Бог береже його світлу душу.

Жіночка перехрестилася та змахнула з очей сльозинки. Ярема ніяково посміхався.

— Борода навіть довша, ніж у нього! Я так переживала, коли ви були на тій клятій війні...

— Мамуньо, ми бачилися після неї, хіба не пам'ятаєте? Та війна вже давно минула.

Проте вона досі жила у спогадах.

— То було так небезпечно! А я не встигла виконати заповіт вашого батька і карталася за це. Якби ви померли самотнім... Ох, яке щастя, що Діва Марія вас уберегла, — пані Ярова знову перехрестилася. — Яка радість, що ви знову вдома! Тепер ми виконаємо його заповіт.

— Про що ви кажете? — Ярема зметикував, куди вітер дме, але спробував удати дурника.

З Ядвіґою такі штуки не працювали.

— Кажу про передсмертну волю вашого батька, — підкреслила останнє слово пані Ярова. — Незадовго до смерті у проклятій Вовчій війні він заповідав мені: не дозволь Яремі довго парубкувати, хочу, аби Ярема продовжив наш рід, вік сіроманця швидкоплинний та незбагненний... Ось такими були слова вашого батька. Я ж виконую його останнє бажання.

— Мамуньо, я розумію, але наразі не маю жодного бажання одружуватися!

— Годі поводитися, як хлопча! — відрубала Ядвіґа. — Ми вже мали цю розмову. Час настав! Вам уже двадцять три роки. Ваш брат Яків виховує дочку, його дружина вагітна другою дитиною. Ваша сестра Вожена має сина, а сестра Софія — двох!

Ярема знав, що битву програно, але здаватися не збирався.

— Отже, ви вже маєте чотирьох онуків, а невдовзі їх стане п'ятеро! Яків, Соня та Бозя старші за мене, тому...

— Досвідченіші, безперечно, — перебила Ядвіга. — Але мова саме про вас, Яремо. Поспілкуйтеся з ними за вечерею та збагніть нарешті, що нічого страшного у родині та батьківстві немає. Час створювати сім'ю й продовжувати рід, ясновельможний пане Яровий. Я вже знайшла дві чудові кандидатури...

— Мамуньо!

Характерник устиг забути, як нестерпно вона могла поводитися.

— Я погодила візити для знайомства, — невмолимо підвищила голос пані Ярова. — Якщо ви вважаєте, що мені до вподоби роль набридливої свахи, то помиляєтеся!

— Хіба мені не дозволено самостійно вирішити...

— Сину, я лише виконую волю вашого батька, — укотре з наголосом на останньому слові повторила пані Ярова. — Знали б ви, як складно знайти добру шляхетну дівчину для чоловіка вашого фаху! Та ще й у такому віці. За цих непростих умов можна залишитися зовсім без партії! Але тільки не мій син. Би отримаєте найкраще, як і належить шляхтичам гербу Равич.

Ядвіґа торкнулася пальцями коштовної емальованої брошки, що зображувала ведмедя родини Ярових.

— Але ж... — спробував заперечити Ярема.

— Згодом усе дізнаєтеся. Вашої відпустки стане для оглядин та ухвали остаточного рішення, — пані Ярова не залишала жодного шансу. — А зараз прошу мені вибачити, маю опікуватися святковою вечерею. Адже серед родичів, що зберуться відзначити радісний день вашого повернення, буде особисто пан Микола Яровий, у парі з яким ви спроможні проковтнути й двійко волів. Уперше за багато років наша родина збереться у повному складі, тому все має