Читати книгу - "Спалахи. Скрашуючи тишу, Гриць Янківська "

Лебедина туга

Це лебедина туга
Понад захланним морем.
Он як розлилось горем,
Вкравши її супруга!

Стелить широкі хвилі,
Берег від зору скривши,
Тіні повислі вмивши
І освятивши милі

Знаних шляхів й незнаних.
Крилам у поміч вітер.
Килимом сходять квіти,
Тішать серця коханих.

Скільки їм того щастя,
Мов золотої нитки?
Стане зв'язати свитки,
Вбратися до причастя?

Скільки їм тої долі,
Як причастяться неба?
Що їм для щастя треба? –
Крила й шматочок волі.

Та не розцвівши – в'яне
Пагінець, вмитий горем.
Вкрало захланне море
Ладо її кохане.

Це лебедина туга –
Серце своє, мов квітку,
В дар принесла лебідка
Й ринула до супруга.
26.03.2017

Весняному

Подув так звично, з заходу. Привіт!
Ввесь світ розбурхав? Як воно – без мене?
Тебе ждучи, проснувся первоцвіт
І небо сталось провісним, черлене
Завогняніло, сонцем полонене,
Й пташки замовкли, стримавши політ.
Не бачились, здається, сотню літ.
Я чемно твій сповняла заповіт.

Привіт! – прошепотів мій давній друг.
Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
Я проганяла дні свої похмурі
Й для цього вийшла ген за виднокруг,
А він якраз снував там злісні бурі.
Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
Вколола я, мов землю різав плуг.

Вітри не мають злісної природи,
Тому мій друг не вгледів насолоди
У тому, щоб припнути мій язик.
Він до такого пустослів’я звик,
Але не втратив красної нагоди
Порозважатися, як справжній молодик:
Гай, гай, чи не позвати нам музик?
Розперезала мову, мов рушник!

Я розсміялася. Як гоже то було –
Надибати когось як пух легкого,
Єства його торкнутись гомінкого.
Аж засвистіло в скронях, загуло!
Думок гнітючих спалене кубло,
Втікай за виднокруг, моя тривого!
Подув, так звично пестячи чоло.
Привіт! Тебе мов вічність не було!
29.03.2017

Віриш чи ні

Віриш чи ні, та у нас тут такі світанки!
Бачив колись, як у паренім молоці
Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
В світі немає, ніж я у його руці.

Я у світанку втопилась, я розчинилась
Разом із медом. Солодкосте, солоди!
Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
Рану приспали заграви. Ох, не буди!

Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
Щоби світанок тремтів. Я його не зрушу!
Віриш чи ні? Так наснилося, так було.
14.04.2017

На одній галузі

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.
Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:

Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
Такі вже тоненькі пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
Та навіть по зраді собі на вустах залишу твоє ім'я.
І ще щось про сентименти в тій пісні співалось в кінці,
А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.

Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
Подумалось, – я не така.
Зронила хмаринне "люблю". Тримай, бо крихке!
А в мене серце таке.
Хотіла було полетіти –
Галуза з жалю затріщала:
Ох, діти, куди вас подіти?
Прости, як до того прощала!

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.
22.04.2017

Як трепетно у тиші громіздкій

Як трепетно у тиші громіздкій
Цієї ночі помислоп'янкої
Пророк і Бог розкручують сувої,
Й зачитують, мов струшують із вій
Билину мрій чи золото надій:
Радій, людино, голосно радій!
Ось заповіт. Із істини малої
Він починається. І ти також малій!

Сповняє стільники бджолиний рій,
Мостять мурашки замки і покої,
Бурундучки у нірках стали в стрій
Й живі гніздечка в ластівки прудкої.
У бездоганності своїх думок і дій,
Як бездоганний у природи крій,
Німій, коли глядиш на це, німій!
Людній, людино, з висоти людської!
30.04.2017

В тиші тиш

Ш!
В тиші тиш – шелестіння любові.
Шумом, шурхотом крил, мій янголе,
Прилітаючи в час босоногої втоми –
Вирощуй, плекай мене!
Повертай мені віру знайому,
Забуту. Знайом мене з нею заново.
Я увічнена в шепоті правди,
Що з вуст твоїх вилітала спрадавна.
Переповнені наші з тобою долоні дарами.
Задаровуй мене, як я тебе задаровую дякою.
Дякуй мені, я тоді почуватимусь совісно меншою,
Жменькою ласки, що сотворена є для когось невідомого.
Я замешкаю в ньому, як ти у мені замешкуєш –
Золотом слів.
Голосом, змахами крил,
Радістю, радосте,
Дай мені сил і солодкостей! Де
Дні добігають ночей і кусають їх праведно
За зміїні хвости, за право
Бути простими і прощеними,
Бути дрібними і нерозумними в щасті –
Блискавичністю скорення, янголе, знову і знову дивуй.
Голосно впевнюй мене вразливу, непевну свідомо,
В тому, що всяка любов має сенс й незбагненну красу.
Покажи мені істинність святости!
Не мовчи у мені і в іншому я не мовчатиму.
Прилітаючи в час босоногої втоми душі,
Серед плетива помислів, поглядів, променів,
Зламаних дзеркалом вічності,
В тиші тиш дивно-шурхотом крил зароджуй в мені
Шелестіння любові.
Жменьку ласки у мене вкладай
Для когось невідомого.
05.05.2017

Несумне літо

Пахло бузком й покосом.
Вибились з сил гризоти.
Небо віддало сльоти
Всі до останку.

З сонцем і віра сходить.
Зранку і думка вища.
В росах бід попелища
Миються зранку.

Сонце, спадай на плечі,
Адже в тіні бліднію.
Я ж тебе також грію
Літеплим серцем.