Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"

* * *
 

          До заправки вони дістались вже як сонце почало сідати. Якраз надвечір небесне світило потішило землю своєю присутністю та визирнуло з-за хмар, немов цікавий сусід крізь жалюзі. Крадькома та ненадовго. Виснажені чоловіки обережно дослідили територію – нічого особливого. Заправка, бензоколонки... Ночувати вирішили всередині невеликої прибудови поряд. Вхідні двері, наполовину розвалений дах та жодних вікон. Те, що треба. Всередині взагалі не було меблів, лишень уламки цегли та купа дощечок. Тому зрозуміти, яке саме призначення було колись у будівлі, залишалося тільки гадати. Олександр продовжував робити фотознімки. Його цікавили бензоколонки, цікавив зачинений міні-маркет, до якого Кирило заборонив наближатися близько. Навіть здалеку через скляні двері було видно, що вітрини заповнені товарами. Блоки цигарок, чіпси, печиво, мінеральна вода, ще якісь кольорові упаковки… Богдан одразу згадав про білосніжно-чистий автомобіль посеред дороги. Та про мерця всередині салону. Думати про те, чому ніхто не розбив досі вітрини, чи чому всі товари на місці не було сил. В будь якому випадку, дивуватися Богдан втомився, йому хотілось просто перекусити і лягти спати.
          Взагалі день видався важким. Юнак був звиклим навантажень, цей похід навряд чи був складніше, наприклад, ніж минулорічний підйом в гори, однак виснаження давало про себе знати. Потріскувало полум’я, копирсався у рюкзаку Олександр. Вечірня трапеза. Щось бурмотів собі під ніс Діма, а Кирило дивився на вогонь без жодних емоцій на обличчі. Довго дивився, не моргаючи, та, як здалось Богдану, навіть не дихаючи. Пройшло ще трохи часу і почало сутеніти. Кирило раптом спитав:
          — А у вас сім’ї є?
          Це прозвучало несподівано.
          — Є. Матінка, тато, дружина і синок. І два коти – першим відповів Олександр.
          — Не думав, що можеш і не повернутися?
          Обличчя й далі не виражало нічого. Богдан не знав, що саме крутиться на язиці дорослого мародера і про що він думає. По правді, й не хотів знати.
          — Кір, не лякай туристів, вони і так напружені – Втрутився у розмову Діма. Кирило не відреагував. Олександр гмикнув, посміхнувся, почесав коротко стрижену потилицю і сказав:
          — Думав. Ну мені й так недовго залишилось жити, але ви за себе не переживайте, я не заразний. А так – хоч щось цікаве побачу і зроблю. На мить погляд Кирила став свідомим.
          — Хворієш?
          — Ага.
          Кирило зітхнув та підняв очі на Богдана. Хлопець не бачив цього, але буквально відчув, як його сверлять поглядом. Не хотілося вести таку розмову.
          — А у мене вже нікого немає. Я один.
          Нічого не відповів Кирило, ніяк не пожартував Діма. Звичайно, що йому було страшно. І якби не те, що він шукає, юнак ніколи б не поліз у таке місце.

* * *

          Богдан дивився на полум’я, намагаючись не заснути. Хтось колись сказав, що довго дивитися на вогонь не слід, оскільки очі звикають до світла і потім, в разі чого, знадобиться час, щоб звикнути до темряви. Однак погляду було ні за що зачепитися. Дуже хотілося заплющити очі. Вже скоро його змінить Діма і чергування закінчиться. Тихо сопів товстун. Час від часу копошився у своєму спальнику Кирило. І все, жодних звуків. Саме з такою тишею Богдан не зустрічався до цього дня. Він, бувало, ночував посеред лісу сам, а в підлітковому віці відвідував різноманітні закинуті будівлі. І вночі теж. І завжди щось було чутно: звірі в хащах, птиці, та хоч завивання вітру… Думка про звірів нагадала про той шурхіт, котрий супроводжував їхню групу сьогодні. Ніяк з голови не виходив автомобіль посеред дороги. Історія про село. Шипи, що стирчать прямо з землі. Богданові весь час здавалося, ніби чийсь недобрий погляд слідкує за ним через дверний отвір. Шкода, що дверей не залишилося. Цікаво, хто і для чого їх забрав… Не думати про пітьму. Не думати. Богдан провів кінчиком пальця вздовж дула рушниці.
          — Привіт!
          Всередині тьохнуло. Наче обірвався натягнутий трос. В мить стало гаряче. Богдан спрямував дуло рушниці у чорну порожнечу. Неслухняним пальцем швидко увімкнув налобний ліхтар. Товстун зірвався з місця найпершим, вискочивши зі спальника він направив свій АК в бік відсутніх дверей. Ніби й не спав зовсім. Слідом піднявся Кирило з пістолетом напоготові. Буквально на мить забарився Діма... Налобний ліхтар Кирила освітлював все довкола – порожньо. Отже, не здалося. Бадьорий жіночий голос дійсно прозвучав.
          — Ти хто?! Ти де?!
          Богдан стискав гвинтівку так, що побіліли пальці. Він водив дулом з боку в бік. Кров вдарила в обличчя.
          — Тсс! – Скомандував Кирило.
          Від страху ноги стали немов ватні. Богдан раптом піднявся та декількома широкими незграбними кроками наблизився до дверного отвору та шмигнув назовні.
          — Стій, ідіот! – Намагався зупинити його Діма. Кирило було теж рвонув у бік Богдана, але не встиг. Хлопець вибіг на вулицю, почав нервово оглядатися, немов зацьковане цуценя. Ось бензоколонка. Ось купа сміття. А ось і вітрина зачиненого маркету видніється. І все.
          — Ей… - Уже тихіше закликав Богдан – Ти де? Ти хто?
          Відповіді не було. Члени групи, зрозумівши, що Богдан досі живий, обережно почали виходити назовні теж. Богдан був в порядку, але, здається, не у всіх сенсах…
          — Заспокійся, пацан. Не світи нам в очі. Тихо… - Кирило поволі наближався до Богдана, оглядаючи все довкола. – Діма, Саша, робимо обхід заправки. Після чого повертаємося назад. За межі заправки не виходимо.
          Богдан відійшов трохи в бік. Його трясло.
          — Хто це був?
          — Ми зараз розберемося. Пішли зі мною.
          Кирило говорив з ним обережно, наче з дитиною. Дати б по голові малолітньому придуркові. Але зараз не час. Це – пізніше.
          — Пішли, пішли. Ось так…
          Богдан тремтів та вицілював щось невідоме у нічній пітьмі. Кирило відволікав його, кликав за собою. Що це за голос? Це хтось із місцевих жителів? З тих, хто залишився? Що це було?... Вони обережно завершили обхід, нічого не знайшовши, окрім старого розбитого радіо, що лежало на землі. Навколо було тихо, як і раніше. Радіо лежало якраз біля купи сміття. Зараз Богдан не міг достовірно сказати, чи бачив він його тут раніше, чи ні. Олександр першим помітив даний пристрій. Він довго розглядав знахідку, брати до рук не наважувався. Підійшли й інші.
          — Радіо. – Ніби констатуючи сам факт існування приладу, підмітив товстун.
          — Ага, блін, думаєш, це воно віталося з нами?
          — Електромагнітна аномалія – Озвучив свою думку Кирило, трохи подумавши. -  Радіо увімкнулося в моменті, впіймало сигнал та вимкнулося. От, що ми почули. Радіоефір. Не забувайте, де ми знаходимося. Техніка може різні фокуси видавати. Навіть повністю розбита. Ми чули просто жіночий голос з динаміку. От так. Так що змінюємо підгузки та йдемо відпочивати. Богдане, ти йдеш спати, Діма, змінюєш пацана.
          І хоча ніби як час для чергування Діми ще не настав, сам Діма не сперечався. Так-то ще годину точно він мав спати, а вже потім приймати чергування.
          Кирило поклав важку руку на плече Богдана, заспокоїв його і обережно відняв рушницю.
          — Якби ми зараз знаходилися не тут – я б ударив тебе. Тому що ти вчинив неправильно. Ти міг підставити нас усіх. Для чого ти вибіг?
          — Вона ж… Вона ж повинна бути десь тут. Я хотів побачити.
          — Не роби нічого бездумно і слухай, що кажу. І будеш жити. Дійдеш до свого дому, чи куди ти там зібрався. Не сприймай серйозно все, що ти тут бачиш і чуєш. Дійшло? Ти почув мене?
          Богдан кивнув, хоча навряд чи дійсно розумів сказане. Кирило дивився йому в очі довго. Старого рецидивіста цікавило, чи не зірвало, бува, дах молодому шукачу пригод. Тому що, по-перше, у того була зброя в руках. А по-друге, ще протягом деякого часу Богдан був потрібен йому живим.
          — Все таки, яка ж це дупа, скажу я вам… - Тихо поскаржився Олександр. Діма по-дурному гмикнув.
          — А то! Глибока екстремальна дупа.
          Богдану, звісно, легше не стало. З нього не вийшла вся напруга зі страхом, пояснення щодо радіо теж не заспокоювали. Але хлопець виснажився. Він закрив очі, відчув, що поволі починає засинати. Розум ніби притупився, думки все линули в даличінь… Це не міг бути радіосигнал. Так не звучить динамік.
          Не почував себе в порядку й Діма. По правді, зараз йому геть не було смішно й радісно. Тієї ночі він прийняв остаточне рішення для себе, що це його останній рейд до забороненої зони. Як відреагує старший колега, мародер поки не думав. Та й зовсім не те в голову лізло. Річ у тім, що на трішки припорошеній снігом землі Діма знайшов два людські сліди, коли вони робили обхід заправки. І сліди точно не належали нікому з них. Скоріш за все, це були жіночі чобітки. Виглядало так, ніби хтось з’явився прямісінько з повітря, зробив крок, ще один. І зник. Спершу захотілося стерти черевиком ці сліди, щоб їх не помітили інші члени групи. Однак Діма цього не зробив – не треба чіпати те, що виглядає дивним. Не треба чіпати Кирила. А Богдан і так переляканий… Діма побачив достатньо і минулого разу, коли вони з Кирилом проникли до Сектору. Він бачив багато такого, про що нікому ніколи не розповість. Але чомусь саме ось це бадьоре  “Привіт!” стало останньою краплею.