Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Кілліане! Тихо! В біса! Тодде!

Але ніхто не морочиться тим, аби сказати йому заткнутися.

Кілліан дивиться на Бена.

— У нас нема вибору, треба робити це зараз.

— Я знаю, — каже Бен.

— А шо таке? — знову кажу я, вже типу голосно. — Шо робити зараз? — Я відвертаюся від Бена і дивлюся на них обидвох.

Бен і Кілліан знову перезираються, тоді знову дивляться на мене.

— Тобі треба поїхати з Прентісстауна, — каже Бен.

Мої очі переводяться з одного на іншого, але в їхній Шум не проникає нічого, крім простого переживання.

— Шо значить, мені треба поїхати з Прентісстауна? — кажу я. — У Новому Світі ж нема нічого, крім Прентісстауна.

І вони знову перезираються.

— Та перестаньте нарешті! — кажу я.

— Давай, — каже Кілліан. — Ми вже спакували твою сумку.

— Як це ви вже спакували мою сумку?

— У нас, мабуть, мало часу, — каже Кілліан до Бена.

— Він може податися за річкою, — каже Бен до Кілліана.

— Ти знаєш, що це означає, — каже Кілліан до Бена.

— Це ж не змінює плану, — каже Бен до Кілліана.

— ТА ЩО ЙОГО, БЛІН, ВІДБУВАЄТЬСЯ? — реву я, але ж я насправді не кажу «блін», хіба ні? Бо мені так здається, шо в цій ситуації здалося би міцніше слівце. — ЩО ЩЕ ЗА БЛІНСЬКИЙ ПЛАН?

Але вони досі не зляться.

Бен стишує голос і я бачу, як він пробує зробити свій Шум якимсь типу наказовим, а тоді каже:

— Дуже, надзвичайно важливо, аби ти ховав то, шо сталося на болоті, і не показував його в Шумі — наскільки можеш.

— Чого? Спеки повертаються, аби нас повбивати?

— Не думай про це! — відрізає Кілліан. — Закрий чимось, заховай глибоко і заглуши, аж поки не відійдеш від міста так далеко, шо тебе вже ніхто не почує. Давай, ходи!

І він повертається і рушає до хати, біжить, він реально біжить.

— Давай, Тодде, — каже Бен.

— Ні, поки мені хтось шось не пояснить.

— Буде тобі пояснення, — каже Бен, хапаючи мене за руку і тягнучи за собою. — Буде більше пояснення, ніж ти був хотів.

І в його голосі, коли він це каже, стіки смутку, шо я сам уже нічо не кажу, просто біжу за ним до хати, а Манчі на всьо горло гавкає десь ззаді нас.

Я чекаю, що поки ми добіжимо до хати…

Я не знаю, чого я чекаю. Шо з лісу вийде армія спеклів. Чи шеренга хлопців мера Прентісса з пушками в руках. Наша хата згорить. Я не знаю. З Шуму Бена і Кілліана багато не зрозумієш, а мої власні думки киплять ніби вулкан, а Манчі всьо гавкає і гавкає, так шо хто його знає, шо в цьому гамоті можна розібрати?

Але тута нікого нема. Хата, наша хата, саме така як і була, тихенька і фермерська. Кілліан вибиває задні двері, заходить до молитовні, яку ми не використовуємо, і починає зривати дошки з підлоги. Бен іде до комори і починає пакувати сухі продукти і фрукти у матер’яну торбу, тоді йде до туалету, бере там маленький медипак і його теж кладе в торбу.

А я просто стою собі як дятел і думаю, шо ж це за блінська дурня відбувається.

Я знаю, шо ти думаєш: як це я можу не знати, якшо кожен день, кожен день я чую кожну думку двох чоловіків, котрі заправляють у моїй хаті? Але в цьому й фішка. Шум це шум. Це гуркотіння, стукотіння, і зазвичай воно лише додається до величезної мішанки звуків, думок і картинок, а половину часу з нього взагалі неможливо шось дізнатися. В головах у чоловіків бардак, а Шум — це ніби живе втілення, лице цього бардака. У ньому і правда, і то, в шо вірять, і то, шо уявляють, і фантазують, і там сказано одне і цілком протилежне одночасно, і хоть правда там стопудово є, як можна сказати, шо правда, а шо ні, коли на тебе вивалюється все?

Шум — це людина без фільтрів, а коли немає фільтрів — то людина нагадує ходячий хаос.

— Я не піду, — кажу я, поки вони роблять собі свої діла. Вони не зважають. — Я не піду, — знову кажу я, а Бен проходить попри мене до молитовні та й починає помагати Кілліану знімати дошки.

Вони находять то, шо шукають, і Кілліан дістає звідти рюкзак — старенький, я вже думав, шо загубив його. Бен відкриває його, швидко передивляється, і я бачу всередині якісь свої лахи і шось схоже…

— Це книжка? — питаю я. — Її ж тре’ було спалити ще давним-давно.

Але вони ігнорують мене, і воздух ніби зупиняється коли Бен дістає книжку з рюкзака, Кілліан дивиться на неї, а я замічаю, шо то не зовсім книжка, шось типу як щоденник у гарній шкіряній обгортці, а коли Бен її пролистує, то видно, шо сторінки кремового кольору і всі списані від руки.

Бен закриває його ніби то шось важливе і загортає в пластикову торбу на всяк випадок і кладе мені до рюкзака.

Обоє повертаються до мене.

— Я нікуди не йду, — кажу я.

А тоді в передні двері стукають.

Яку секунду ніхто нічо не каже, всі просто застигають. Манчі багато шо хоче гавкнути, але нічо в нього не виходить, і десь може хвилина минає, поки він нарешті гавкає: «Двері!» , але Кілліан хапає його одною рукою за ошийник, а другою за морду, затикаючи йому рота. Ми всі дивимся одне на одного, думаючи, шо робити далі.

Тоді знову стукають, а крізь стіну чути голос:

— Я знаю, шо ви тут.

— Срака, — каже Бен.

— Дейві, шоб його за ногу, Прентісс, — каже Кілліан.

Це пан Прентісс-молоччий. Законник.

— Чи ви там думаєте, шо ваш Шум не чути? — через двері каже пан Прентісс-молоччий. — Бенісон Мур. Кілліан Бойд… — його голос робить маленьку паузу. — Тодд Г’юїтт.

— Ну от і поховалися, — кажу я, схрестивши руки і досі трохи дратуючись від цього всього.

Кілліан і Бен дивляться один на другого знову, тоді Кілліан відпускає Манчі, каже «Сиди тут» нам обом і йде до дверей. Бен запихає торбу з їжею до рюкзака і застібає рюкзак. Дає його мені.

— Одягай, — шепоче він.

Я спершу не дуже на нього зважаю, але тоді він махає мені з серйозним виразом, тоді я зважаю і одягаю рюкзак. Важить цілу тонну.

Ми чуємо, як Кілліан відчиняє передні двері.

— Що ти хочеш, Дейві?

— Для тебе, Кілліане, я шериф Прентісс.

— Ми тута саме обідаємо, Дейві, — каже Кілліан. — Приходь пізніше.

— Не думаю. Мені треба переговорити з юним Тоддом.

Бен дивиться на мене, в його Шумі тривога.

— Тоддові треба працювати на фермі, — каже Кілліан. — Він оце щойно вийшов через задні двері. Я оце чую, як він іде.

Це ж інструкції для мене з Беном, нє? Але я, бляха-муха, хочу почути, шо тута відбувається, так шо я не зважаю на Бена, котрий поклав руку мені на плече і пробує мене відтягнути до чорного ходу.

— Я, по-твоєму, ідіот, Кілліане? — питає пан Прентісс-молоччий.

— Ти реально хочеш, аби