Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— Ви швидко приїхали. Це похвально, — сказав Вірджил чемно, але прохолодно.

— В мене не було іншого вибору.

— Та невже?

— Батько хвилювався.

Хай навіть скрізь у цьому домі були його печаті, вона не відпускала свій камінь, бо вона — Табоада, і сюди її відправив сам Леокадіо Табоада.

— Я намагався пояснити йому, що для хвилювання немає підстав.

— Каталіна сказала, що в неї туберкульоз. Утім, не думаю, що цим можна пояснити тон її листа.

— Ви бачили той лист? Про що в ньому йшлося? — спитав Вірджил, нахиляючись до неї. Хоч тон і досі був байдужий, та він явно стривожився.

— Я не запам’ятала, про що. Але того було досить, щоб батько попросив мене приїхати сюди.

— Зрозуміло.

Він покрутив свою склянку, на якій грали відблиски вогню з каміна. Відкинувся на спинку крісла. Він був гарний — немов витесаний із каменю, однак те гарне обличчя скидалося скоріше на посмертну маску, аніж на живу плоть.

— Каталіні було зле, її лихоманило. Того листа вона відправила в момент погіршення.

— Хто займається її лікуванням?

— Перепрошую?

— Хтось мусить лікувати її. Флоренс — ваша кузина?

— Так.

— Вона дає їй ліки, але їх мав призначити лікар.

Він підвівся, узяв коцюбу й заходився ворушити жар у каміні. В повітря здійнялися іскри, осідаючи на брудну від віку, потріскану плитку.

— У нас є лікар. Його звуть Артур Каммінс. Він лікує нашу родину вже багато років, і ми йому довіряємо.

— Чи не помітив він у її поведінці щось незвичайне, як для хворої на туберкульоз?

Вірджил посміхнувся:

— Незвичайне? Маєте медичну освіту?

— Ні. Але батько не відправляв би мене сюди, якби все було як звичайно.

— Авжеж, ні. Але за першої ж нагоди він почав писати про психіатрів. У своїх листах тільки про них і торочить, — зневажливо мовив Вірджил.

Ноемі було неприємно слухати таке про свого батька — неначе те, що він зробив, було жахливим і несправедливим.

— Я хочу поговорити з Каталіниним лікарем, — сказала вона, либонь, трошки наполегливіше, ніж планувала, бо на цих словах Вірджил рвучко повернув коцюбу на місце.

— То ми тут висуватимемо свої вимоги?

— Це не зовсім вимога. Скоріше турбота, — відповіла вона, вичавлюючи з себе посмішку, аби показати йому, що це лише прикре непорозуміння. Мабуть, цей трюк спрацював, бо Вірджил кивнув:

— Артур приходить до нас щотижня. Має бути у четвер — оглянути Каталіну і батька.

— Ваш батько хворіє?

— Мій батько старий. Його мучать недуги, якими час карає нас усіх. Якщо ви згодні дочекатися до того часу, зможете поговорити з Артуром.

— Я поки не збираюся їхати.

— Скажіть, як довго ви плануєте пробути в нас?

— Сподіваюсь, недовго, але достатньо, щоби розібратися, чи потрібна я Каталіні. Якщо це завдасть вам клопоту, гадаю, я зможу знайти собі житло у місті.

— Це маленьке містечко, тут немає готелю чи бодай пансіону. Краще вже лишайтеся тут. Я не намагаюся прогнати вас, просто хотілося б, щоб ви приїхали до нас з іншого приводу.

Вона й не сподівалася, що там є готель, хоч і була б не проти перебратися туди. Просто цей будинок та його мешканці наганяли такий смуток. У такому місці людині зовсім неважко захиріти. Відпила зі своєї склянки. Це було те саме міцне й солодке вино, що подавали на вечерю.

— Чи влаштовує вас ваша кімната? — запитав Вірджил дещо теплішим, приязнішим тоном, ніби натякаючи, що він не сприймає її як ворога.

— Цілком. Хіба що мені дещо дивна відсутність електрики, хоча, думаю, без електричних лампочок у стелі ще ніхто не помер.

— Каталіна вважає світло від свічок дуже роман­тичним.

Ноемі йому вірила. Старий будинок на горі, довкола туман і місячний блиск — ну чисто як у готичному романі. Її кузину легко зачарувати такими речами. «Буремний перевал» і «Джейн Ейр» — улюблені книжки Каталіни. Болота, павутиння, палаци, злі мачухи, що змушують принцес їсти отруєні яблука, темні феї, що насилають прокляття на юних дівчат, і злі чаклуни, що перетворюють красенів-принців на чудовиськ. Ноемі ж було більше до вподоби їздити на кабріолеті з вечірки на вечірку.

Тож, мабуть, цей будинок підходить Каталіні. Може, вона дійсно просто трохи занедужала? Ноемі підняла свій келих, провела пальцем по стінці.

— Дозвольте налити вам ще, — сказав Вірджил, вдаючи турботливого господаря.

Вино виявилось п’янке, Ноемі розморило. Слухаючи Вірджила, вона всякчас кліпала очима. Він підійшов налити їй ще, але вона рішуче захитала головою: свою міру вона знає і більше не питиме.

— Ні, дякую, — сказала, ставлячи келих і піднімаючись із крісла, яке виявилося зручнішим, ніж здавалося з першого погляду.

— Я наполягаю.

Вона мило посміхнулась і потрусила головою, пом’як­шуючи відмову цим перевіреним часом жестом:

— Ні. Краще піду до себе, закутаюся в ковдру і як слід висплюся.

Його лице хоч і лишалося незворушним, та коли він став ближче і подивився на неї, засвітилося життям. В очах спалахнула іскра. Щось у ній його зацікавило — якийсь погляд або слово. Ноемі подумала, що то так на нього подіяла її відмова. Певне, він не звик їх чути. Як і більшість чоловіків.

— Я проведу вас до кімнати, — галантно запропонував він.

Вони піднялися нагору. Він ніс лампу, прикрашену намальованими вручну виноградними лозами, від яких її світло робилося смарагдовим і кидало на стіну дивні тіні, забарвлюючи оксамитові штори в зелений. В одній зі своїх історій Каталіна розповідала, що хан Хубілай страчував своїх ворогів, душачи їх оксамитовими подушками, аби приховати кров. Ноемі подумалося, що цей будинок, з усіма своїми гобеленами, килимами і тасьмами, здатний задушити цілу армію.

4

Сніданок їй принесли у кімнату. Хвала Господу, їй не доведеться снідати з родиною. Але хтозна, що принесе вечір. Нагода побути на самоті додала смаку вівсянці, тостам і джему. З напоїв подали тільки чай, який їй не сподобався. Вона віддавала перевагу каві, чорній і несолодкій, а цей чай мав чіткий фруктовий присмак.

Прийнявши душ, Ноемі нафарбувала губи і підвела очі чорним олівцем. Вона знала, що великі, темні очі й повні уста є її найбільшими принадами, і користувалася