Читати книгу - "Посуха"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ви там шукаєте?
— Гарна спроба, приятелю, але ж ви самі сказали, що ви тут неофіційно, — мовив Рако. — Банківська документація має бути в хаті. Ходімо. Я покажу кабінет.
— Не треба, — позадкував Фок. — Я знаю, де це. Дякую.
Розвертаючись, він помітив, що брови Рако поповзли вгору. Якщо хлопець очікував війни за територію, подумалося Фокові, тут він впіймає облизня. І все одно Фок не міг не захоплюватися такою відданістю своїй справі. Ще зовсім рано, а Рако, схоже, вже багато годин як зарився тут по самі лікті.
Фок рушив до будинку. Зупинився. Мить поміркував. Може, сумніви Барб безпідставні, але Рако, здається, коп серйозний. Фок повернувся назад.
— Послухайте, — сказав він. — Не знаю, скільки вам розповів Джері, та коли справу веду я, набагато легше, якщо знаєш усе, що відбувається. Менше шансів проколотися.
Рако мовчки вислухав теорію про фінансові проблеми й несплачені борги, яку Барб висловила Фокові.
— Як гадаєте, справа може бути в цьому?
— Не знаю. Але фінансові проблеми точно були. Досить роззирнутися навколо. Та чи означає це, що не Люк натиснув на гачок, то інше питання.
Рако повільно кивнув.
— Дякую. Я ціную вашу відвертість.
— Прошу. Я буду в кабінеті.
Не встиг Фок дійти й до половини вигорілого двору, як його погукав Рако.
— Гей! Стривайте, — витерши рукою обличчя, сержант примружився проти сонця. — Ви ж дружили з Люком, так?
— Колись давно.
— От скажімо, Люк хотів щось заховати. Щось маленьке. Не спадає на думку, де це може бути?
Фок хвильку поміркував — і збагнув, що йому й непотрібно думати довго.
— Можливо. А про що йдеться?
— Коли знайдемо, самі побачите.
* * *
Коли Фок востаннє лягав тут на землю, трава була зелена й соковита. А тепер крізь сорочку він відчував, як живіт шкрябають жовті колючі стебла.
Він повів Рако в обхід будинку, дорогою стукаючи ногою по шалівці. Відшукавши потрібну планку, він ліг на живіт і запхав під неї дрючка. Планка рипнула й, легко піддавшись, лишилася у Фока в руці.
Фок звів очі на сержанта, який стояв над ним.
— Тут? — запитав Рако, натягаючи товсті робочі рукавиці. — Що він там ховав?
— Та все поспіль. У дитинстві — іграшки й дешеві смаколики. Пізніше спиртне. Нічого особливого. Дурниці, які діти ховають від батьків.
Рако опустився навколішки. Запхавши руку по лікоть в отвір, він навпомацки пошукав. Витягнув жменю сухого листя та стару пачку цигарок. Кинув це на землю собі під ноги й знову поліз у діру. За другим разом дістав залишки розмоклого порножурналу. Сторінки були скручені, з пошарпаними кутиками, а найцікавіші місця кимсь погризені. Роздратовано віджбурнувши журнал, Рако зробив ще одну спробу, запхавши руку в отвір якнайдалі. Нічого не знайшовши, неохоче виліз. Порожньо.
— Ану, — мовив Фок, жестом попросивши рукавиці, — дайте-но я спробую.
Вони з Люком ніколи не користувалися рукавицями, подумав Фок, пхаючи руку в порожнечу. Хай що могло чаїтися під будинком, та хіба воно здатне налякати безсмертних дітлахів і підлітків? Фок помацав навколо, відчуваючи тільки пласку землю.
— Хоч натякніть, що саме шукати, — крекнув він.
— Можливо, коробку. Або якийсь пакет.
Фок мацав, запхавши руку якнайдалі. Схованка була порожня. Він витягнув руку.
— Вибачте, — мовив він. — Давно це було.
Рако підвівся, хруснувши колінами. Відкрив пом’яту пачку цигарок. Витягнув цигарку, жадібно поглянув на неї, але повільно заховав назад. Довгу мить обоє чоловіків мовчали.
— Вся справа в патронах, — нарешті промовив Рако. — 3 рушниці, якою вбили Гедлерів. Вони інші.
— Як це — інші?
— Не тої марки, якою користувався Люк Гедлер. Причому багато років, наскільки я зрозумів. Три патрони, які вбили його і родину, це «ремінгтон». А я обшукав весь маєток і знайшов тільки «вінчестер».
— «Вінчестер».
— Ага. Я одразу звернув на це увагу, щойно прийшов звіт з Клайда, й відтоді воно мені муляє, — мовив Рако. — Ось так. Якби я знайшов коробку патронів «ремінгтон», то міг би заспокоїтися.
Фок стягнув рукавиці. Долоні спітніли.
— А з Клайда не могли вислати парочку хлопців, щоб допомогти вам обшукати маєток?
Відвівши погляд, Рако покрутив у руках пачку цигарок.
— Отож-бо. Не знаю. Може, й могли.
— Ясно, — придушив Фок посмішку. Рако ходить у формі й говорить як по писаному, але Фок — стріляний горобець і здатен розпізнати спроби перевести розмову в неофіційну площину.
— Може, Люк десь прихопив кілька запасних патронів, — припустив Фок.
— Та може, звісна річ, — сказав Рако.
— А може, то були останні патрони в коробці, й він викинув упаковку.
— Ага. Тільки її і сліду не було ні в смітті, ні в його пікапі. І можете повірити, — коротко розсміявся Рако, — я перевіряв.
— А де ви ще не шукали?
— У маєтку? Думаю, на цьому, — кивнув Рако на вийняту планку, — обшук можна вважати офіційно закінченим.
— Трохи дивно, — нахмурився Фок.
— Ага. І я так подумав.
Нічого не кажучи, Фок просто дивився на нього. Рако страшенно пітнів. Він так довго порпався в розжарених на сонці клунях, що все обличчя, руки й одяг у нього вкрилися землею й курявою.
— Що далі? — запитав Фок.
— Про що ви? — озвався Рако, помовчавши.
— Стільки зусиль… Цілий ранок провести навкарачках у клуні мерця в таку спеку, — пояснив Фок. — Отже, це не все. Принаймні ви вважаєте, що не все.
Запала довга пауза. Нарешті Рако видихнув.
— Ага, — озвався він. — Це не все.
Розділ п'ятий
Довгий час вони сиділи під будинком, прихилившись спинами до стіни біля вийнятої планки, витягнувши ноги на колючій траві й ховаючись у вузенькій смужці тіні, поки Рако перераховував факти. Почав він з трохи відстороненим виглядом людини, яка переповідає це вже не вперше.
— Сталося це два тижні тому, — сказав він, обмахуючись пом’ятим порножурналом. — Кур’єр, який приїхав з доставкою, знайшов Карен і подзвонив у рятувальну службу. Повідомлення прийшло приблизно о сімнадцятій сорок.
— Вам?
— І в Клайд, і місцевому лікарю. Диспетчер повідомляє всім. Місцевий лікар був найближче, тож опинився на місці події перший. Доктор Патрик Лі. Знаєте його?
Фок похитав головою.
— Словом, він приїхав перший, а я — за кілька хвилин після нього. Зупиняюся я, а двері відчинені, док схилився над Карен у коридорі, перевіряючи пульс абощо… — Рако надовго замовк, невидющо витріщаючись на лісосмугу. — Ми не були з нею знайомі, я тоді взагалі не знав, хто вона така, а от він її знав. У нього всі руки були в крові. І тут він як заверещить, ну розумієте, як закричить на мене:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посуха», після закриття браузера.