Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Пес знову розгавкався. Він не наблизився, проте й не віддалився. Його власник точно не полює на птахів. Жоден мисливець не витримав би з таким рявкітливим цуцом. І якщо пес зі своїм господарем просто вийшли на денну прогулянку, як же так, що те валування долинає з одного й того ж місця протягом останніх хвилин п’яти?

«Бо ти тоді не помилилася, — прошепотів розум. — Нема господаря». Цей голос не належав ні Рут, ні Господиньці Берлінґейм і точно не був голосом, який Джессі вважала власним (яким би він не був). Цей дуже молодий і дуже наляканий. А ще, як і голос Рут, дивним чином знайомий. «Це просто бродячий пес, він тут один. Він тобі не допоможе, Джессі. Не допоможе нам».

Проте це, мабуть, надто похмура оцінка ситуації. Зрештою, Джессі ж не знає, чи собака бродячий, правда? Точно це невідомо. А доки це не стане відомо точно, вона відмовляється в це вірити.

— Не подобається — подайте на мене в суд, — тихо прохрипіла вона.

Разом із тим залишалося питання Джералда. Через ­паніку й подальший біль це якось вилетіло їй з голови.

— Джералде? — голос звучав сухо, ніби не тут. Джессі прокашлялася й спробувала знову: — Джералде!

Нічого. Нуль. Взагалі жодної реакції.

«Але це не означає, що він помер, тому візьми себе в руки, жінко, і тримайся міцно».

Джессі й тримала себе в руках, дякую, дуже дякую, і не мала ані найменшого наміру послаблювати цю хватку. І все одно вона почувала глибоку тривогу, що розросталася в грудях, схожа на якусь жахливу тугу за домом. Відсутність реакції Джералда не означає, що він помер, правда, проте це означає, що він непритомний, і це як мінімум.

«А скоріш за все, мертвий, — додала Рут Нірі. — Не хочеться, Джесс, пересирати тобі малину, серйозно, але ж ти не чуєш його дихання, правда? Ну тобто зазвичай, якщо людина знепритомніла, можна почути, як вона дихає. Вони ще так голосно сопуть і слиняться, правда ж?»

— А мені, блядь, звідки знати? — промовила Джессі, але це було по-дурному. Їй є звідки знати, бо більшу частину шкільних років вона з захопленням волонтерила в лікарні, і там швидко звикаєш до того, які звуки видають мертві: жодних. Рут знала все про час, який Джессі провела в Портлендській міській лікарні, — роки, які Джессі сама іноді називала «судновими», — але цей голос відав би про це, навіть якби Рут і не знала, бо це не голос Рут, а голос Джессі. Їй доводилося постійно нагадувати це собі, бо голос дивним чином постійно здавався окремішнім.

«Як ті, які ти вже раніше чула, — пробурмотів молодий голос. — Ті, які ти чула після темного дня».

Але Джессі не хотілося про це думати. Узагалі ніколи не хотілося. Хіба в неї й без того проблем не задосить?

Проте голос Рут має рацію: непритомні люди — особ­ливо ті, що втратили свідомість через добрячий гепак у довбешку, — зазвичай дійсно похропують. Що означає…

— Мабуть, він таки мертвий, — сухо промовила Джессі. — Ага, так.

Вона схилилася ліворуч, рухаючись обережно, зважаючи на м’язи, які боляче спазмували в основі шиї з того боку. Не встигла Джессі витягнути на максимум ланцюг, що тримав правий зап’ясток, як побачила огрядну рожеву руку й половину долоні — останні два пальці, якщо точніше. То була правиця. Джессі це одразу зрозуміла, бо на пальці не було обручки. Вона розгледіла білі серпики нігтів. Джералд завжди дуже пишався своїми нігтями. Вона ніколи не усвідомлювала, наскільки пишався, аж дотепер. Смішно, як іноді мало помічаєш. Як мало помічаєш, навіть коли вже думаєш, що бачила все.

«Мабуть, так, але я тобі от що скажу, золотко: наразі жалюзі можеш опустити, бо мені більш дивитися не хочеться». Зовсім не хочеться. Проте відмовитися дивитися — розкіш, яку Джессі, принаймні наразі, не може собі дозволити.

Продовжуючи рухатись із надмірною обережністю, леліючи шию й плече, Джессі відсунулася ліворуч настільки, наскільки дозволяли наручники. Не надто багато — максимум ще два-три дюйми, — проте це розширило кут зору так, що вона змогла побачити Джералдове передпліччя, частину правого плеча й частинку голови. Не була певна щодо останнього, проте їй здалося, що краї його рідкого волосся зрошені краплинами крові. Джессі припускала, що це може бути гра уяви. Сподівалася.

— Джералде? — прошепотіла вона. — Джералде, ти мене чуєш? Прошу, скажи, що чуєш.

Жодної відповіді. Жодних рухів. Джессі знову відчула ту глибоку тугу, як вона переповнюється й переповнюється, ніби кровоточива рана.

— Джералде? — знов прошепотіла вона.

«Ну от чого ти шепочеш? Він мертвий. Чоловік, що якось здивував тебе поїздкою на вихідні на Арубу — на Арубу, Господи Боже, — і якось усю новорічну вечірку носив твої туфлі з алігатора на вухах, помер. То якого чорта ти щось там шепчеш?»

— Джералде! — Цього разу вона прокричала його ім’я. — Джералде, вставай!

Звук власних криків ледь не спричинив ще один напад паніки й конвульсій, і найстрашніше не те, що Джералд зовсім не рухався й не реагував, а усвідомлення того, що паніка досі тут, досі просто тут, невгамовно кружляє навколо її розуму, терпляче, ніби хижак, який ходить кола­ми біля слабкого багаття жінки, що якось загубила своїх друзів і заблукала в глибокій темній гущавині лісу.

«Не заблукала, — промовила Господинька Берлінґейм, але Джессі не довіряла тому голосу. Стійкість, яка в ньому вчувається, фіктивна, а раціональність — лише фасад, що може облущитися, наче фарба. — Ти чудово знаєш, де ти».

Так, знає. Вона на кінці звивистого розбитого путівця, що відколюється від Бей-лейн за дві милі на схід звідси. Путівець той — просіка, встелена опалим червоним і жовтим листям, яким вони з Джералдом проїхали, і те листя безмовно свідчило, що цей відросток, який веде до бухти Нотч на Кашвакамаку, за останні три тижні, відколи почало жовтіти й опадати листя, або зовсім не використо­вували, або вельми мало. Цей кінець озера був майже виключно місциною для літніх відвідувачів, і наскільки Джессі могла судити, тим відростком узагалі могло не їзди­ти жодне авто ще з Дня праці[15]. До шосе 117, де вже є доми, у яких люди живуть цілий рік, миль п’ять, спочатку по відростку, а тоді вздовж Бей-лейн.

«Я тут одна, мій чоловік лежить мертвий на підлозі, а я прикута до ліжка. Я можу кричати хоч до посиніння, і це нічого не дасть, бо ніхто не почує. Мабуть, найближче до мене той із бензопилою, та й він мінімум миль за чотири. Він, цілком можливо, навіть на іншому боці озера. Собака може мене почути, але він майже точно бродячий. Джералд мертвий, і це прикро (якщо я винна, то я не хотіла його вбивати), але принаймні для нього все минуло швидко. Для мене ж нічого швидко не буде. Якщо в Портленді ніхто не почне за нас турбуватися, а реальної причини для цього, принаймні якийсь час, нема…»

Їй не варто так