Читати книгу - "Шлюбний договір"

– Ви згадали про відповідальність, – утрутилася Еліс. – Здається, я щось не зрозуміла.

– Послухайте, у мене це не перший шлюб, – почала Вівіан. – Уперше я вийшла заміж, коли мені було двадцять два роки, а чоловікові – двадцять три. Ми познайомилися в старших класах і довго зустрічалися. Спочатку все було чудово: ми вдвох проти цілого світу, але потім – не знаю, на якому саме етапі, – я стала почуватися самотньо. У нас почалися проблеми, а спитати поради було ні в кого. Він мені зраджував. Чому не знаю; тоді я думала, що сама винна. Розлучення здавалося єдиним виходом.

Вівіан випросталася і змахнула сльозинку, що з’явилася в куточку ока.

– Коли я зустріла Джеремі, мені було дуже страшно починати нові стосунки. Так само, як свого часу Орлі. Джеремі зробив пропозицію, я відповіла «так», проте з весіллям тягнула – жахливо боялася повторити помилку. Шлюб викликав у мене лише негативні думки.

– А як вийшло, що ви вступили до організації? – запитала Еліс.

– Урешті-решт я вичерпала відмовки. Джеремі заявив, що вибере дату, я дала згоду, і все закрутилося. Коли до весілля залишалося два тижні, я поїхала у відрядження. Я чекала на літак в аеропорту Глазго і трохи перебрала з джином у барі. Пам’ятаю, сиділа одна і плакала. Люди вже почали на мене обертатися. І раптом до мене підсів імпозантний літній чоловік. Він приїхав в аеропорт зустрічати сина, який навчався в коледжі Пало-Альто, в Каліфорнії. Ми довго розмовляли. Я сказала йому, що у мене скоро весілля, – завжди легше вивалити все незнайомцю, якого навряд чи знову побачиш. В Ісландії тоді сталося виверження вулкана, так що двогодинна затримка рейсу перетворилася на восьмигодинну. Але той джентльмен був такий приємний, з ним було так цікаво, що очікування пройшло непомітно. За кілька днів мені поштою прийшов весільний подарунок. І ось я вже шість років заміжня і щаслива.

Вівіан потягнулася до дерев’яної скриньки і повернула ключик у замку. Всередині лежали якісь документи, написані темно-синім чорнилом на пергаменті. Вона дістала документи і поклала на стіл. Під ними виявилися дві однакові книжечки в золотистих шкіряних палітурках.

Заінтригована Еліс торкнулася їх пальцями.

Вівіан дала нам по книжечці. Дивно, але на обкладинках були витиснуті наші імена, дата весілля і слово «ДОГОВІР» – великими друкованими літерами.

– Це наш Кодекс, – пояснила Вівіан. – Його потрібно вивчити напам’ять.

Я перегорнув книжечку. Шрифт був дуже дрібним.

У Вівіан задзвонив телефон. Вона провела пальцем по екрана і промовила: – Правило зі сторінки сорок три: «Завжди відповідайте на дзвінок чоловіка», – і у відповідь на мій здивований погляд кивнула на Кодекс.

Потім пішла з телефоном на ґанок і зачинила двері. Еліс помахала книжечкою і жартома зобразила губами слово «пробач». Але на її обличчі була усмішка.

«Та нічого», – проартикулював я у відповідь.

Вона нахилилася і поцілувала мене.

Як я вже говорив, пропозицію я зробив, щоб утримати Еліс. Відтоді, як ми повернулися з весільної подорожі, я боявся, що у неї почнеться післявесільна депресія. Ми майже відразу ж увійшли у звичну колію, а Еліс потрібні яскраві емоції, інакше їй швидко стає нудно.

Поки що в побутовому плані подружнє життя мало чим відрізнялося від просто спільного життя. У психологічному ж плані одруження – величезний крок. Не знаю, як це пояснити, але коли священик сказав: «Оголошую вас чоловіком і дружиною», я відчув себе жонатим. Сподіваюся, Еліс теж щось відчула. Так, вигляд у неї був радісний, але з часом щастя ж розчиняється.

Тому-то мені і сподобалася дивна авантюра, в яку нас утягував Фіннеґан. А раптом вона додасть приємного хвилювання в наші стосунки, і вони стануть ще міцнішими?

Повернулася Вівіан.

– Мені вже час іти, – сказала вона. – Ну що, підпишемо контракт?

Вона посунула до нас документи. На бланках, надрукованих крихітним шрифтом, було залишено місце для двох підписів. Сама Вівіан розписалася ліворуч, там, де було написано «Куратор». Нижче, над словом «Засновник», стояв підпис Орли Скотт, зроблений синім чорнилом. Фіннеґан розписався праворуч, там, де було вказано «Спонсор». Над словом «Чоловік» уже було надруковано моє ім’я. Вівіан простягнула нам по авторучці з гравіюванням, які лежали в скриньці разом з документами.

– Чи маємо ми кілька днів на те, аби ознайомитися з документами? – запитала Еліс.

Вівіан нахмурилася.

– Якщо бачите в цьому необхідність, то так, звичайно, але вдень я їду з міста, а добре було б, аби процес розгляду ваших документів почався якомога швидше. Не хочеться, щоб ви пропустили нашу найближчу вечірку.

– Вечірку? – стрепенулася Еліс.

Я ж казав, що вона любить вечірки?

– Так, шикарну. – Вівіан недбало махнула рукою в бік паперів. – Звичайно, якщо потрібно, прочитайте все не поспішаючи. Напосідати не стану.

Я пробігся поглядом по сторінках, щосили намагаючись схопити суть і знайти підступ у хитромудрих юридичних формулюваннях. Еліс читала документ то посміхаючись, то хмурячись. Цікаво, що вона про все це думає? Нарешті вона перегорнула останню сторінку, взяла ручку і поставила підпис. У відповідь на мій здивований погляд Еліс обняла мене.

– Нам від цього буде тільки краще, Джейку. Та й хіба ти допустиш, щоб я пропустила вечірку?

Вівіан складала проектор у портфель. Слід було прочитати, що там написано дрібним шрифтом. Але Еліс цього хотіла. А я хотів зробити Еліс щасливою. Я відчув важкість ручки у своїх пальцях і поставив свій підпис.

10

Звичайно, всі ми сприймаємо себе не зовсім так, як нас сприймають інші. І хоча мені хочеться думати, що в моєму випадку різниці майже немає, вона все одно існує. Чим доведу? Та ось цим. Я вважаю себе товариською приємною людиною, у якої більше друзів, ніж у середньостатистичного чоловіка мого віку. Тільки чомусь мене рідко запрошують на весілля. Не знаю чому. А деяких, наприклад Еліс, постійно запрошують.

Зате я дуже добре пам’ятаю всі весілля, на яких був присутній, і навіть найперше.

Мені тоді було тринадцять років, і одна з моїх тіток виходила заміж у Сан-Франциско. Її стосунки з нареченим розвивалися стрімко, весілля було намічено на липень. Це була субота, для урочистостей обрали величезну залу ірландського культурного центру. Підлога була липкою, із кожної щілини відгонило