Читати книгу - "Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова"

До нижньої площини дісталися іншим порталом, не тим, що я сюди потрапила. Дихати відразу стало важко. Капітан Гейб надів мені на шию артефакт.

— Так краще?

— Так, дякую.

Потім був місцевий відділок і троє міцних рогатих хлопців поїхали з нами на службовій машині. Я, не соромлячись, розглядала їх.

— Подобаюся, — запитай один із рогатих.

— Ні, — побачивши витягнуте обличчя швидко додала, — у сенсі як потенційний хлопець.

— Ліка, — простогнав Гілберт.

— Що?!

— Твоя прямолінійність просто вбиває.

— А ви двоє родичі. Як так вийшло?

— Не до мене це питання, а до Всевишнього. Довго нам ще їхати? — запитала я.

Брат від мого запитання сіпнувся. І покосився на мене дивно. Не люблю я довго сидіти на одному місці, і він це прекрасно знає. А після кількох інцидентів із рогатими то мені не дуже комфортно в їхній присутності. Брат міцно притиснув мене до себе. Я ненадовго затихла. Коли я через п'ять хвилин знову стала соватися, він сказав тихо:

— Потерпи, вже не довго. А то посаджу між двох колег, — він кивнув у бік рогатих хлопців.

Вони миттю звільнили місце для мене між собою. Я втиснулася в брата. А той, якого я розглядала, запитав:

— Ти боїшся нас, чому?

Я промовчала, а Данило сказав:

— Тому що схожі на вас у сенсі за фактурою намагалися її вбити, кілька разів. І в середньому світі, і у вищому. Нормальна реакція недовіри. Вона ще просто не відійшла і не отримувала позитивного досвіду спілкування з такими як ви.

— Значить це в тебе кличка янгол?

— Як мене тільки не обзивають, — сказала, дивлячись на рогатих. — І янголятко буде най м’якшим. А то зазвичай білобриса міль чую собі в спину.

Коли нарешті вийшли з машини я зітхнула з полегшенням. А через пів години ми прийшли, де тримають зомбі. Їх зараз усіх забрали з рудників. Брат заплющив мені очі, щоб я на зомбі не дивилася:

— Я їх уже побачила, це перше. І взагалі то ці виглядають ще пристойно, не те, що нам на початку першого курсу показували. Тоді всі або зі сніданком прощалися, або непритомніли.

— Чому ти мені цього не сказала? — суворо запитав дядько.

— Бо куратор був покараний того ж дня і ще більшого приниження йому було не потрібно. Спочатку ми з Маргошею на нього. А потім твоя майбутня дружина Гілберт, його від душі прокляла, — сказала я здивованому братові. — Вгадай чим?

— Боюся уявити.

— У тебе дружина відьма? — здивувався один із рогатих офіцерів.

— Потомственна, — сказав тихо брат, — колись катастрофа ходяча.

— Вона йому побажала на місці, що могло його зганьбити?

— Так, гаразд! — не повірив брат. — Знаючи цього козла, заслужено.

— Попрошу без образ, — сказав один з офіцерів.

— Це констатація факту, її колишній куратор козел натуральний. Який отримував задоволення від приниження підопічних. І йому було глибоко начхати, якщо хтось потрапив у лікарню і лежить весь у гіпсі. Або здохни, або з'явися на захист курсової — це його слова. Його сюди відправили з чорною міткою. То що він обісрався — це ще легко відбувся. Марго могла і смертельно проклясти.

— Гаразд, давайте працювати. Що мені робити?

Данило вручив мені планшет із задоволеною посмішкою.

— Стенографувати. Ти набираєш дуже швидко. Записуй запитання і відповідь. Впораєшся?

— Угу, — сказала сумно і ввімкнула ще й запис на телефоні.

Мені навіть стілець виділили. Зомбі тримали в кам'яному бараку. Виводили по одному на вулицю, і рогаті офіцери разом із дядьком чаклували над ними. А потім колективно ставили запитання. У підсумку підтвердилося, що всіх убили. До кінця нашої роботи я почала переживати про нашу безпеку. Власникам корпорації нічого не варто вбити нас. Хто їм завадить? Як то кажуть, немає тіла, немає діла.

— Ліко, не нервуй. Нас не вб'ють, суддя знає, де ми, — сказав Данило.

— Нещасний випадок ніхто не скасовував.

— Тсс, — сказав дядько.

Коли закінчили допит, пішли назад до машини. Я встигла не тільки записати всі запитання з відповідями, а й оформити документ і відправити шефу. Він мені з вдячністю кивнув і відправив моєму дядькові копію та місцевим офіцерам. На зворотній дорозі побачила колишнього куратора. Він теж мене помітив. За роки, що я його не бачила, він став ще більше схожий на натурального цапа і не тільки рогами, а й борідкою. І очі ще стали червоними.

— Поганка біла! — взвизгнув чоловік і понісся в наш бік.

— Це він? — запитав один із місцевих офіцерів, я тільки кивнула. — М-да, схиблений. У нього явно вселився дрібний біс. Потрібно здати його фахівцям.

Брат засунув мене собі за спину ще й щитом прикрив. Троє офіцерів легко перехопили божевільного. Але ось утримати навіть утрьох їм було складно.

— Якщо я зв'яжу його світлою магією. Він буде вити, — сказав Данило.

— Зате не вирветься, — сказав дядько.

— В'яжіть, — сказав офіцер, — а то ми можемо не втримати. А рот ми йому самі заткнемо.

Після пішли вже до порталу.

— А в гості можна зайти?

Дядько з шефом Гейбом переглянулися.

— Можна. Буде у вас дві години. Данило потім поверне тебе.

Задоволено посміхнулася. Перед будинком довелося затриматися і купити племінниці солодку булку. Яку крихітка Ріра одразу зажадала, щойно ми зайшли до квартири.

— Бачила значить, — сказала я, віддаючи дитині булку і обіймаючи племінницю.

— Угу, я поділюся, чесно!

— Їж це тобі. Привіт Марго!

— Привіт-привіт, — сказала вона, задумливо розглядаючи Данила. — А цей світленький хлопчик, він хто?

— Данило, куратор Анжеліки. Допомагаю їй освоїтися у верхній площині.

Маргарита була вагітна другою дитиною, хоча живіт був не великим і вводив в оману, що до пологів далеко. Вона підійшла і помацала Данила за волосся. Потім доторкнулася до мого.

— Хм, цікаво. У тебе пушок так і залишився, у нього інша структура. Даниле, ви ж не відмовите вагітній жінці...