Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

він не відає й не терпить шляхів без мети, мрійливих блукань. Щоправда, коли Ґольдмунд нібито захворів, він проявив турботу про нього, був завжди вірним помічником і порадником йому в усіх шкільних справах і навчанні, пояснюючи важкі місця в книгах, вчив розбиратися його в тонкощах граматики, логіки, теології; але здавалося, він ніколи не був по-справжньому задоволений другом і згодний з ним, досить часто здавалося навіть, що він з нього глузує, не сприймаючи всерйоз. Ґольдмунд, зрештою, відчував, що це не просто наставництво, не просто зверхність старшого й розумнішого, що за цим ховається щось інше, щось глибше й важливіше. Але він не міг зрозуміти цього глибшого, тому ця дружба ставала часто причиною його смутку й безпорадності.

Насправді Нарцис дуже добре знав, що відбувалося з його другом, він не міг не помічати ані його квітучої краси, ані його природної живучості й прихованого шаленства. Він зовсім не був педантом, який палку юну душу наповнює грекою, а на невинне кохання відповідає логікою. Більше того, він надто кохав білявого юнака, і це становило для нього небезпеку; бо кохання було для нього не звичайним станом, а дивом. Він не дозволяв собі закохатися, насолоджуватися приємним спогляданням цих красивих очей, близькістю цього квітучого, світлого, білявого створіння, він не міг дозволити цьому коханню бодай на мить стати чуттєвим. Бо якщо Ґольдмунд тільки відчував у собі покликання стати ченцем й аскетом і пожиттєво прагнути святості, то Нарцис був для такого життя дійсно призначений. І кохання дозволялося йому тільки в одній, найвищій формі. А в Ґольдмундове покликання стати аскетом Нарцис не вірив. Краще, ніж хтось інший, умів він читати людські душі, а тут, коли він любив, читав з особливою ясністю. Він бачив вдачу Ґольдмунда, яку, незважаючи на протилежність, щонайглибше розумів; бо вона була іншою, втраченою половиною його власної натури. Він бачив цю вдачу, вкриту твердою шкаралупою уявлень, помилок виховання, батьківських слів, і вже давно побачив усю нескладну таємницю цього молодого життя. Його завданням було розкрити цю таємницю її носієві, звільнити його від шкаралупи, повернути йому його справжню вдачу. Це буде нелегко, та найважчим було те, що це може призвести до втрати друга.

Безмежно повільно просувався він до цієї мети. Минули місяці, доки стала можливою лише перша серйозна спроба глибокої розмови між ними. Настільки далекими були вони один одному, незважаючи на дружбу, такою великою була напруга між ними. Зрячий і сліпий, так і йшли собі поруч; і те, що сліпий не здогадувався про свою сліпоту, було полегшенням тільки для нього самого.

Першу спробу Нарцис зробив, намагаючись довідатися про те переживання, яке підштовхнуло до нього у важку хвилину пригніченого хлопчика. Зробити це виявилося легше, ніж він сподівався. Ґольдмунд давно відчував потребу висповідатися про свої душевні муки тієї ночі; та не було нікого, крім настоятеля, до якого він відчував найбільше довіри, але настоятель не був його духівником. І коли Нарцис при нагоді нагадав другові про той перший початок їхнього єднання, обережно натякаючи на недомовки, він відверто сказав:

– Шкода, що ти ще не висвячений і не можеш сповідати; я дуже хотів би звільнитися від цього в сповіді й понести покарання. Але своєму духівникові я не зміг про це розповісти.

Обережно, хитро Нарцис просувався знайденою колією далі.

– Пам’ятаєш, – спробував він нагадати, – той ранок, коли ти начебто захворів; ти ж не забув його, бо саме тоді ми стали друзями. Я часто згадую той випадок. Можливо, ти не зауважив, але я почувався тоді досить безпомічним.

– Ти безпомічний?! – вигукнув друг здивовано. – Це я був безпомічним! Це я стояв там, затинався, не здатний вимовити жодного слова, доки не розплакався, як дитина! Тьху, мені досі за це соромно; я думав, що більше ніколи не зможу подивитися тобі у вічі. Бо ти побачив мене таким жалюгідно слабким!

Нарцис продовжував намацувати далі.

– Я розумію, – сказав він, – що тобі було неприємно. Такий міцний і хоробрий хлопець, як ти, й раптом розплакався перед чужим, та ще й перед учителем, це тобі справді не личило. Але тоді я дійсно вважав тебе хворим. Якщо трясе лихоманка, то й Аристотель поводитиметься дивно. Але насправді ти тоді не захворів! І це була ніяка не лихоманка! І це те, чого ти соромишся. Ніхто ж не соромиться злягти від лихоманки, чи не так? А ти соромився, тому що не міг впоратися з чимось іншим, що тебе тоді ошелешило. Хіба трапилося щось особливе?

Ґольдмунд якусь мить повагався, тоді промовив:

– Так, трапилося щось особливе. Припустімо, що ти мій духівник; треба ж якось про це сказати.

Понуривши голову, він переповів другові події тієї ночі.

Усміхнувшись, Нарцис промовив:

– «Ходити на село» дійсно заборонено. Але можна робити багато чого забороненого, не сприймаючи це аж так серйозно, або можна висповідатися й забути. То чому й тобі, як майже кожному учневі, було не спробувати цього маленького безглуздя? Хіба це так уже погано?

Не стримуючись, Ґольдмунд гнівно заперечив:

– Ти й справді говориш, як шкільний учитель! Ти ж добре знаєш, про що йдеться насправді! Звісно, я не бачу великого гріха в тому, щоб часом порушити правила і взяти участь в учнівських витівках, хоч це не зовсім годиться для підготовки до чернечого життя.

– Стоп! – гостро обірвав його Нарцис. – Хіба тобі, друже, невідомо, що для багатьох благочестивих отців саме така підготовка була необхідною? Хіба ти не знаєш, що одним з найкоротших шляхів до святого життя може бути життя розпусника?

– Ет, облиш! – перебив його Ґольдмунд. – Я мав на увазі, що не цей дрібний непослух мучив мене. Це було щось інше. Одна дівчина. Це було почуття, яке я не можу тобі передати! Почуття, що, варто мені піддатися цій спокусі, варто лише простягти руку, щоб доторкнутися до цієї дівчини, і я ніколи не зможу повернутися, що гріх затягне мене у безодню пекла й ніколи більше не відпустить. Що тоді настане кінець усім моїм прекрасним мріям, усім чеснотам, усій моїй любові до Бога й добра.

Нарцис кивнув у глибокій задумі.

– Любов до Бога, – сказав він повільно, підбираючи слова, – не завжди збігається з любов’ю до добра. Ох, якби ж це було так просто! Що добре, ми знаємо із заповідей. Але Бог не тільки в заповідях, зрозумій, вони – лише маленька його часточка. Ти можеш виконувати заповіді і бути далеко від Бога.

– Невже ти мене не розумієш? – бідкався Ґольдмунд.

– Звичайно, я розумію тебе. Жінку й стать ти пов’язуєш з поняттям «світу»