Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

– Правильно, саме так я це й відчуваю.

– Як бачиш, я тебе розумію. Ти наче й маєш рацію, історія про Єву та змія справді не порожня оповідка. І все-таки, любий, ти думаєш неправильно. Ти мав би рацію, якби був настоятелем Даніелем або твоїм покровителем, святим Хризостомусом, якби ти був єпископом чи священиком, або хоча б простим ченцем. Але ж ти не є жодним з них. Ти учень, і навіть якщо бажаєш назавжди залишитися в монастирі або цього бажає твій батько, то ти все одно ще не дав обіту, посвяти не отримав. І якщо сьогодні або завтра тебе звабить гарна дівчина і ти піддасися спокусі, то не порушиш жодної клятви, не зламаєш жодної обітниці.

– Жодної писаної обітниці! – крикнув Ґольдмунд схвильовано. – Зате неписану, найсвятішу, яку ношу в собі. Невже ти не бачиш – те, що можуть інші, не є можливим для мене? Адже ти сам теж іще не отримав посвячення, не складав обітниці, але ж ти ніколи не дозволиш собі торкнутися жінки! Чи я помиляюся? Чи ти зовсім не такий? Ти зовсім не той, ким я тебе вважав? Хіба ти не дав собі клятву, хоч і не на словах і не перед настоятелями, а в серці, і хіба не почуваєшся через неї навіки зобов’язаним? Хіба ти не такий, як я?

– Ні, Ґольдмунде, я не такий, як ти, не так, як ти гадаєш. Хоч я й дотримуюся негласної обітниці, тут ти маєш рацію. Але я зовсім несхожий на тебе. Я скажу тобі сьогодні одну річ, яку ти колись пригадаєш. Ось що я тобі скажу: наша дружба взагалі не має жодної іншої мети і жодного іншого сенсу, окрім як показати тобі, як кардинально ми відрізняємося один від одного!

Ґольдмунд стояв спантеличений. Нарцис говорив з таким виглядом і таким тоном, якому не можна було заперечувати. Він мовчав. Але чому Нарцис каже таке? Чому Нарцисова негласна обітниця має бути святішою, ніж його? Він його взагалі не сприймає серйозно, бачить у ньому просто дитину? Сум’яття й печалі цієї дивної дружби почалися спочатку.

Нарцис більше не сумнівався в природі таємниці Ґольдмунда. За цим стояла Єва, праматір. Але як могло статися, що в такому красивому й здоровому, такому квітучому юнакові пробудження статевого потягу наштовхнулося на таку запеклу ворожість? Мабуть, тут не обійшлося без демона, таємного ворога, якому вдалося зсередини розколоти цю чудову людину і розсварити з її основними інстинктами. Отже, демона треба було знайти, вигнати, зробити видимим, тоді його можна перемогти.

Тим часом товариші дедалі більше уникали Ґольдмунда, відмовлялися від нього, та ще більше вони відчували, що він відмовився від них і певною мірою зрадив. Нікому не подобалася його дружба з Нарцисом. Злі знеславили її протиприродною, в першу чергу ті, хто самі були закохані в одного з двох юнаків. Але й інші, переконані, що тут немає нічого порочного, хитали головами. Ніхто не бажав, щоб ці двоє були разом; цей союз, здавалося, відділяв їх, як зарозумілих аристократів, від інших, що були для них недостатньо хорошими; це було не по-товариськи, це було не по-монастирськи, це було не по-християнськи.

Абатові Даніелю доводилося чимало чути про цих двох – плітки, звинувачення, наклепи. За понад сорок років життя в монастирі він був свідком багатьох історій юнацької дружби, вони були частиною образу монастиря, його милим доповненням, часом радісним, часом небезпечним. Він тримався осторонь, пильно стежив, не втручаючись. Дружба такої сили і винятковості була рідкістю, без сумніву, вона була небезпечною; та оскільки він жодної миті не сумнівався в її чистоті, то залишив цю справу на самоплив. Якби Нарцис не був на особливому положенні серед учнів і вчителів, настоятель, не зволікаючи, вжив би певних заходів, щоб їх роз’єднати. Це було недобре, що Ґольдмунд уникав товаришів і тільки зі старшим, з учителем, підтримував близькі стосунки. Але хіба можна було Нарцисові, надзвичайному, талановитому, розумові здібності якого всі вчителі вважали не просто рівними їхнім, а й вищими, перешкодити у його покликанні й позбавити вчительської діяльності? Якби Нарцис не виправдав себе як учитель, якби його дружба призвела до недбалості або упередженості, він негайно відсторонив би його. Однак ніщо не свідчило проти нього, не було нічого, крім чуток, нічого, крім ревнивої недовіри інших. Більше того, настоятель знав про особливу обдарованість Нарциса, про його дивовижно проникливе, можливо, трохи самовпевнене знання людської природи. Він не надавав особливого значення цьому дарові, він бажав би Нарцисові інших здібностей; але він не сумнівався, що Нарцис відчуває особливість учня Ґольдмунда і знає його значно краще, ніж він чи хтось інший. Він сам, настоятель, не помічав у Ґольдмундові, поза його чарівною привабливістю, нічого, крім дещо передчасного, трохи не по роках розвиненого завзяття, з яким він уже зараз, будучи простим учнем і гостем, почувається, схоже, невід’ємною частиною монастиря і вже майже братом. Йому не варто було турбувався, що Нарцис заохочуватиме й підбурюватиме це зворушливе, але незріле завзяття. Боятися варто було скоріше того, що друг може заразити Ґольдмунда своєрідним розумовим чванством і вченою пихою; але навряд чи така небезпека була великою саме для цього учня; час покаже, як воно буде далі. Коли він думав про те, наскільки настоятелеві простіше, спокійніше і зручніше керувати пересічними людьми, а не сильними натурами, то одразу зітхав і посміхався. Ні, він не хотів заражатися недовірою, не хотів бути невдячним за те, що йому було довірено двох виняткових людей.

Нарцис багато думав про свого друга. Його особлива здатність бачити і розпізнавати сутність і призначення людини допомогла йому давно зрозуміти Ґольдмунда. Яскрава жвавість цього юнака явно свідчила про те, що він володів усіма ознаками сильної, фізично й духовно щедро обдарованої людини, можливо, митця, у всякому разі, людини надзвичайно велелюбної, призначення і щастя якої полягало в тому, щоб бути палкою і могти віддаватися почуттям. І чому це раптом ця людина любові, людина тонких і багатих почуттів, здатна так глибоко переживати й насолоджуватися ароматом квітів, ранковим сонцем, конем, польотом птаха, музикою, чому раптом вона стала одержима ідеєю бути духовною особою і аскетом?

Нарцис немало думав про це. Він знав, що батько Ґольдмунда схвалював цю одержимість. Та невже він міг викликати її навмисне? Якими чарами зачарував він сина, що той повірив у таке