Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

– Я можу вас посадити за напад на поліцейського на службі, – сказав він, не інформуючи, що насправді був не на роботі. – Для нас це серйозна справа. Але ви виявилися нешкідливими ідіотами, тому просто підете. Сьогодні. Я повернуся сюди ввечері, і коли знайду вас, ми серйозно поговоримо. Зрозуміли?

Кивок

- Тоді забирай приятеля і геть звідсіля.

Кшептовський розвернувся і пішов у бік головної вулиці. Він не вважав за потрібне перевіряти, чи йому загрожує якась небезпека.

Завернувши за ріг, він зупинився.

За його машиною стояв інший автомобіль, значно дорожчий, на варшавських номерах. До нього притулився широкоплечий чоловік із висіченим з каменю обличчям. Двері машини були відчинені. Всередині сиділа жінка, яку він щойно врятував від тривалого перебування в лікарні. Товста лижна куртка вкривала їй плечі, а ноги застрягли в гірських черевиках. Інша жінка, старша, але набагато привабливіша, схилилася над нею і щось казала тихим, заспокійливим голосом.

- Полковник Ян Толяк, – сказав Кшептовський. Він не відчув здивування, ну, можливо, трохи.

Чоловік, який опирався на автомобіль, посміхнувся, вітаючись.

- Надкомісар Станіслав Кшептовський, пострах російських мафіозі, – відповів він.

Поліцейський підійшов ближче.

- Якщо вони були з мафії, то я балерина, – відповів він. – Звичайні російські сільські бовдури.

- Ну, могло бути інакше. – Толяк усміхнувся ще ширше. – У Росії ситуація з відповідними кадрами погіршується. Може, у солнцевських і працюють ідіоти з села. У них могли бути стволи.

- Могли, – погодився Кшептовський, хоча його фантазія була недостатньою, щоб вирішити проблему кріплення зброї до боксерів. Потім подивився на жінку, яка схилилася над жертвою. – Привіт, Кіка.

- Привіт, Сташеку, – відповіла та тихим, низьким альтовим голосом. Вітальний поцілунок, який він відчув із задоволенням, приніс йому велику насолоду. – Чудово виглядаєш, насправді.

- Можливо, сьогодні. Але ти завжди виглядаєш як мільйон доларів.

Вона засміялася. Гураль[6] привітав Толяка коротким рукостисканням.

– Бачу, ти знову у формі, Стасю, – сказав полковник, злегка скривившись. Він був схожий на людину, яка хоче подути на руку.

Кшептовський підняв кутики рота.

– Я бачу, було якесь підвищення кваліфікації з хороших манер, так? - запитав він. Він підійшов до жінки, яка сиділа в машині. Та виглядала шокованою і не усвідомлювала, що відбувається навколо неї. Зблизька він помітив, що вона набагато молодша, ніж він оцінив при першому контакті. Їй було максимум двадцять років.

Він передав їй одяг.

– Мабуть, це ваше, – сказав він нарочито сухим тоном. — Вам більше нічого не загрожує.

Дівчина подивилася на нього незрячими очима. Вона не чула його.

- Я займусь, – підключилася Кіка, переймаючи жіночий гардероб у Кшептовського. – Іди кудись убік.

Гарна ідея. Вони з Толяком перейшли вулицю.

- Присядемо? – запитав гість із Варшави. – Тут є кафе.

Кшептовський з радістю погодився. Він хотів кави і думав, що вони мають довшу розмову. Сам Толяк приїхав зі столиці, звичайно ж, не для того, щоб обмінятися кількома коментарями про погоду.

Вони зайшли всередину, замовили латте та сіли в кутку. Через вікно Кшептовський побачив, як Кіка допомагає дівчині одягтися. Вона зробила це дуже ніжно і весь час ніжно з нею розмовляла. З роками вона не втратила вродженої емпатії – таке складне мистецтво в професії. Він подивився на Толяка. Той виглядав точно так само, як і тоді, коли житель Закопаного бачив його востаннє, за винятком того, що він був одягнений як типовий цепер, у яскравій куртці, ефектних гірських черевиках і лижних штанях. Непогана ідея, в середині сезону його було не відрізнити від решти гостей.

- Для чого я тобі потрібен?

– Швидко до справи, еге ж?

– Якщо ви лащилися такий шмат дороги, то, ймовірно, у вас не вистачає часу. Хіба що ви поїхали в Закопане, бо згадали, що Каспрів[7] – таки велика гора. А ти натрапив на мене випадково.

Толяк посерйознішав.

- Є робота.

- Здогадуюсь. Яка?

- Подібна до того, що ти робив раніше.

- Неправильна адреса. Я поліцейський з маленького містечка, скоро на пенсію. Проводжу стареньких через вулицю. Виписую штрафи за невірне паркування.

Толяк весело засміявся.

- Що ти кажеш. Ти забув, що кажеш туристам не смітити.

- Вибач. склероз.

Полковник поліз у портфель. Він витягнув сантиметровий стос переплетених сторінок, покритих сірою обкладинкою без жодного напису.

Кинув його на стіл.

- Дуже цікаве читання. Лише за останній рік ти розкрив три справи про вбивства. Шістнадцять пограбувань, два зі зброєю. Зловмисники перебувають у в'язниці. Викрадення сина одного з першої десятки найбагатших бізнесменів. Зловмисники затримані та чекають суду. Два зґвалтування – зловмисники теж у в’язниці, один пів року провів у лікарні, стверджує, що спіткнувся на сходах. Чи варто продовжувати?

Кшептовський засміявся.

- Майже в кожному американському фільмі якийсь герой розповідає героєві, що він робив раніше, ніби той сам цього не знає, – сказав він. Що не змінило того факту, що Толяк був дуже добре поінформованою людиною. Щоправда, Кшептовський не приховував свого переїзду зі столиці країни до столиці Татр, але його професійна діяльність була оточена службовою таємницею. - Чому ти мені це кажеш?

- Переді мною тип, в якого повернулася воля до життя. І, мабуть, щось більше.

- Серйозно?

- Не ображайся, я дуже люблю Закопане, але ці рамки тобі затісні, Стасю. Ви тільки подивіться, як тобі довелося стриматися, щоб не вбити цих тупих мудаків. Та вовка в ліс тягне?

Кшептовський замислився.

П'ять років він спокійно жив на теплій поліцейській роботі в рідному місті. Так, були видовищні акції, про які згадував Толяк, але він щодня ловив бандитів такого посереднього калібру, що кілька років тому вони викликали б лише посмішку жалю. Перш за все, він оговтувався після втрати дружини. У певному сенсі йому це вдалося. Він повернувся до своєї фізичної форми і колишньої ваги, знову почав мучити своє тіло всілякими тренуваннями єдиноборств, катався на лижах, почав посміхатися і нормально спілкуватися з людьми. Іноді він навіть знову говорив на гуральському діалекті, що траплялося лише тоді, коли він був у гарному настрої.

Рана загоювалася, хоча приятелька-психолог сказала, що вона, швидше за все, ніколи не загоїться. Він погодився з цим: у нього була надто добра пам’ять, щоб забути Ядвігу. Йому просто довелося навчитися жити з втратою та усвідомленням того, що ніщо її не заповнить.

А дізнавшись, зрозумів ще дещо.

До нього дійшло, що