Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

Інший, з арбалетом, відірвав погляд від хлібини тільки тоді, коли відчув на своєму зап’ясті м’який вологий тиск.

Жодна тварина в жодному разі не може рухатись так швидко, проте ця конкретна тварина була вже тут, і вовк примудрявся мати такий вираз морди, що впевнено демонстрував: якщо він забажає, тиск може більш-менш негайно зрости.

— Відкличте його! — заволав чоловік, віджбурнувши вільною рукою арбалет. — Накажіть йому мене відпустити!

— О, я ніколи їй нічого не наказую, — сказав Морква. — Вона вирішує сама.

Почувся гуркіт підкованих залізом черевиків, і з воріт пекарні вилетіли пів дюжини Гномів із сокирами; коли вони загальмували біля Моркви, з бруківки полетіли іскри.

— Взяти їх! — заволав пан Бронескибка.

Морква зронив руку на шолом Гнома і розвернув його до себе.

— Це я, пане Бронескибка, — сказав він. — Гадаю, це ті самі люди?

— Саме так, капітане Моркво! — відповів ґном-пекар. — Анумо, хлопці! Повісьмо їх перед bura’zak-ka![12]

— О-о-о, — плаксиво затягнув слабий на серце.

— Ну, ну, пане Бронескибко, — терпляче промовив Морква. — У нас в Анк-Морпорку такий вид покарання не застосовується[13].

— Вони відгамселили Бйорна Вузькоштанного до втрати свідомості! І запхали Олафа Міцнорука в bad’dhakz[14]! Та ми переріжемо їхні...

— Пане Бронескибко!

Ґном-пекар завагався, а тоді, на неймовірний подив та полегшення злодіїв, зробив крок назад.

— Добре... добре, капітане Моркво. Раз ви так кажете.

— Я маю інші справи, але був би вдячний, якби ви самі передали їх до Гільдії злодіїв, — сказав Морква.

Тямущий злодій зблід.

— О, ні! Вони нині дійсно суворі з неліцензованим злодійством! Що завгодно, тільки не Гільдія злодіїв!

Морква обернувся. Його обличчя по-особливому освітилося зсередини.

— Що завгодно? — перепитав він.

Неліцензовані злодії перезирнулися й хором заговорили:

— Гільдія злодіїв. Чудово. Нема проблем.

— Ми любимо Гільдію злодіїв.

— Дочекатися не можу. Гільдіє злодіїв, я йду до тебе.

— Чудовий колектив.

— Суворі, але справедливі.

— Прекрасно, — заявив Морква. — Отже, всі задоволені. А, так, — він сягнув до свого гаманця. — Ось п’ять пенсів за хлібину, пане Бронескибко. Іншу я трохи попсував, але ви легко зможете її дошліфувати.

Гном кліпнув на монети.

— Ви хочете заплатити мені за те, що зберегли мої гроші? — здивувався він.

— Ви як платник податків за визначенням маєте право на захист Варти, — відповів Морква.

Настала делікатна пауза. Пан Бронескибка втупився в землю. Пару інших Гномів захихотіли.

— Що я вам скажу, — приязно мовив Морква. — Коли знайду час, я зазирну й допоможу вам заповнити податкові декларації, як щодо такого варіанту?

Бентежну тишу порушив один зі злодіїв.

— Е... чи міг би ваш... песик... відпустити мою руку, будь ласка?

Вовк відпустив свою хватку, зістрибнув з воза і подріботів до Моркви, який шанобливо підніс руку до шолома.

— Усім гарного дня, — сказав він і рушив геть.

Злодії та жертви супроводжували його поглядами.

— Він справжній? — спитав тямущий.

З боку пекаря пролунало гарчання, а тоді:

— Вилупки! — скричав він. — Вилупки ви!

— Що... що таке? Ви ж повернули свої гроші, чи не так?

Двом співробітникам пана Бронескибки довелося утримувати того на місці.

— Три роки! — кричав він. — Три роки, й ніхто не турбував! Три довбаних роки, і хоч би в двері хто постукав! І він мене питає! О, так! Він таки буде люб’язний! Може, він навіть візьме й принесе ще й формуляри, щоб я напевне вже не мав ніяких проблем! Чому ви, вилупки, просто собі не втекли?

Ваймз роззирався по темній, запиленій кімнаті. Цей голос цілком міг виходити з могили.

Обличчям маленького геральдиста промайнув панічний вираз.

— Можливо, ваша милість будуть такі ласкаві пройти сюди? — запропонував голос.

Він був крижаним і з прецизійною точністю виділяв кожен склад. Це був голос такого типу, що ніколи не тремтить.

— Це, власне, е... Дракон, — вимовив Червоний Молодик.

Ваймз потягнувся до меча.

— Дракон, Король Гербів, — пояснив чоловічок.

— Король Гербів? — перепитав Ваймз.

— Просто титул, — сказав голос. — Заходьте, благаю.

Невідь-чому спинний мозок Ваймза сприйняв ці слова як «заходьте, благаючи».

— Король Гербів, — повторив голос Дракона, коли Ваймз ступив до святая святих цього місця. — Ваш меч вам не знадобиться, командоре. Я був Драконом, Королем Гербів понад п’ять сотень років, але, запевняю вас, вогнем я не дихаю. Ах-ха. Ах-ха.

— Ах-ха, — погодився Ваймз.

Фігуру він до пуття роздивитись не міг. Світло потрапляло сюди лише через кілька брудних віконець під стелею, та ще виходило від кількох десятків кіптявих свічок. У постаті перед ним вгадувалося щось на кшталт згорблених плечей.

— Сідайте, благаю, — сказав Дракон, Король Гербів. — І буду вам невимовно вдячний, якщо поглянете ліворуч і піднімете підборіддя.

— Ви маєте на увазі, відкрию своє горло? — уточнив Ваймз.

— Ах-ха. Ах-ха.

Фігура взяла канделябр і наблизилася. Рука, худюща, ніби кістяна, стиснула Ваймзове підборіддя і м’яко повернула його обличчя з боку в бік.

— О, так. Ви однозначно маєте Ваймзівський профіль. Але не вуха. Звісно: адже ваша бабуся по материнській лінії була з роду В’язників. Ах-ха...

Рука Ваймза знову стиснула руків’я меча. Існував тільки один тип розумних істот, наділених такою фізичною силою за такої зовнішньої крихкості.

— Я так і думав! Ти таки вампір! — сказав він. — Ти триклятий вампір-кровосос!

— Ах-ха, — це могло бути сміхом. А могло бути кашлем. — Так. Дійсно, вампір. Авжеж, я чув про ваші погляди щодо вампірів. «Не те щоб живі, але й недостатньо мертві», — здається, так ви висловилися. Як на мене, досить дотепно. Ах-ха. Вампір — так. Кровосос — ні. Ковбасі-кров’янці — так. Шедеврам м’ясницького мистецтва — так. А якщо немає вибору, то на Довгосвинній повно кошерних м’ясників. Ах-ха, авжеж. Кожен облаштовує своє життя, як тільки може. Ах-ха. Для цнотливих дівчат я небезпеки не становлю. Ах-ха. Вже кілька сотень років, на превеликий жаль. Ах-ха.

Фігура в плямі світла віддалилася.

— Боюся, ви згаяли час, командоре Ваймз.

Очі Ваймза поступово звикали до тьмяного освітлення. В кімнаті було повно складених стосиками книг. На полицях при цьому не було жодної. З кожної книги, як розплющені пальці, стирчали закладки.

— Не розумію, —