Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Коли хлопець дістається Шотландської зали, будівлі, у якій ніколи не бував, він згадує корисні інструкції Кет. Закарі долає сходи й маленьку порожню навчальну кімнатку, а тоді знаходить коридор і йде ним, аж поки не опиняється перед прочиненими французькими дверима.

Закарі не певен, що потрапив у правильне приміщення. У кріслі сидить дівчина й плете щось, а кілька інших студентів пересувають постапокаліптичні меблі чайного салону — потерті оксамитові крісла і геть старенькі ослінчики, подекуди підправлені клейкою стрічкою.

— Ура, ти знайшов нас! — лунає десь позаду голос Кет, і хлопець, обернувшись, бачить її з тацею, на якій стоїть чайник і кілька стосів горняток. Без пальта і смугастої шапки дівчина здається меншою, а її пострижене їжачком волосся вкриває голову пухнастою тінню.

— Я не здогадався, що ти не жартувала про чай, — зізнається Закарі, допомагаючи їй віднести тацю на кавовий столик у центрі кімнати.

— Жодних приколів із чаєм. «Ерл Грей», перцева м’ята та ще щось з імбиром для імунітету. А я спекла печиво.

Поки вони розставляють на столі чай і численні таці з печивом, кімнату наводнюють студенти, їх з десятеро, однак пальта й шарфи на спинках стільців та канап створюють враження, що їх значно більше. Закарі влаштовується в старовинному кріслі біля вікна, до якого його відправила Кет, з горнятком «Ерл Грею» та велетенським печивом із шоколадними крихтами.

— Привіт усім, — озивається Кет, відвертаючи загальну увагу від випічки й балачок. — Дякую, що прийшли. Здається, у нас є кілька новачків, які проґавили зустріч минулого тижня, то як щодо того, щоб усі скоренько представилися? Розпочнімо з нашого гостя-модератора? — Дівчина повертається й вичікувально дивиться на Закарі.

— То що ж… Ем-м… Я Закарі, — бурмоче хлопець із повним ротом, перш ніж проковтнути залишки печива. — Я вчуся на другому курсі магістратури новітніх медіа, здебільшого вивчаю дизайн відеоігор, зосереджуючись на питаннях психології та гендеру.

«А ще вчора я знайшов у бібліотеці книжку, у якій хтось описав моє дитинство. Як вам такі новітні методи оповіді?» — думає він, але не промовляє цього вголос.

Решта студентів теж представляється, і Закарі запам’ятовує деталі та сферу інтересів краще за імена. Кілька людей спеціалізується на театрі, як та дівчина з приголомшливими різнокольоровими дредами, що сидить поруч із білявим хлопчиною, який зручно вмостив на ноги чохол від гітари. Дівчина в окулярах у формі кошачого ока, яка Закарі здається знайомою, спеціалізується на англійській мові так само, як і та, яка щось плете, майже не дивлячись на свою роботу. Інші здебільшого вчаться в бакалавраті новітніх медіа — декого Закарі впізнавав (хлопця в синьому худі, дівчину з витатуюваними ліанами, що визирали з рукавів светра, юнака з хвостиком), але нікого не знав так добре, як Кет.

— А я Кет Гоукінс, студентка останнього курсу новітніх медіа й паралельно театрального мистецтва, у вільний час я здебільшого перетворюю ігри на театр, а театр на ігри. А ще захоплююся випічкою. Сьогодні ми поговоримо саме про відеоігри. Я знаю, що серед нас багато геймерів, але тих, хто до них не належить, прошу не соромитись, якщо не розумієте якогось терміна абощо.

— Як ми визначаємо поняття «геймер»? — досить різко цікавиться хлопець у синьому худі, і Кет ледь помітно хмуриться.

— Я солідарний з визначенням Ґертруди Стайн: «Гравець це гравець це гравець»[11], — утрутився Закарі, поправляючи окуляри й ненавидячи себе за претензійність, а заразом гніваючись на хлопця, якому все потрібно пояснити ще трохи детальніше.

— Якщо вже ми про це заговорили, — веде далі Кет, — то передусім треба з’ясувати, як саме ми визначаємо «гру»? Я пропоную дотримуватися теми ігор-оповідей, рольових ігор, також відомих як РПГ, тощо. Усе, в основі чого лежить історія.

Кет підбадьорює Закарі поділитися своїми рекомендаціями стандартних підручників з розробки ігор-оповідей для початківців, характеристиками персонажів, виборами та їх наслідками. Він стільки разів згадував про це у своїх статтях і проєктах, що приємно тепер поділитися інформацією з групою, яка ще не чула її тисячу разів.

Кет час від часу щось докидає, і ось уже точаться розмови, дискусія відбувається природно, запитання переростають у дебати, й учасники висловлюють свої погляди на те чи те, сьорбаючи чай і хрумкаючи печиво.

Розмова торкається теми театральних вистав з ефектом присутності, що її обговорювали минулого тижня, і знову повертається до відеоігор — від питань колективної взаємодії в іграх для багатьох гравців до особливостей сюжетних ліній в іграх для одного гравця, від обговорення віртуальної реальності до короткої дискусії про настільні ігри.

Зрештою, до обговорення та ретельного розбирання ігор пропонують запитання: чому гравці обирають ігри з оповідями та чому ті так непереборно приваблюють?

— Хіба це не те, чого хочуть усі? — своєю чергою запитує дівчина в окулярах у формі котячого ока. — Мати можливість самому обирати й ухвалювати рішення, які по тому стануть частиною історії? Ви хочете покладатися на якийсь сюжет, попри те що вам кортить відстоювати свою волю.

— Вам хочеться вирішувати, куди йти, як діяти і які двері відчиняти, однак бажання перемогти в грі нікуди не зникає, — додає хлопець із хвостиком.

— Навіть якщо перемога — це кінець історії.

— А надто, якщо в грі є кілька можливих кінцівок, — каже Закарі, торкаючись теми статті, яку написав два роки тому. — Нам хочеться писати історію в співавторстві, а не диктувати її самостійно, тож ідеться про співпрацю.

— Найкраще це спрацьовує в іграх, — розмірковує вголос один зі студентів новітніх медіа. — І, можливо, в авангардному театрі, — додає він, коли хтось із театралів заходиться протестувати.

— Це цифрові романи на кшталт «вибери власну пригоду»? — втручається спеціалістка з англійської, з плетінням у руках.

— Ні, якщо хочете пройти всі гілки вибору, усі «якщо — то», обирайте тільки ігри, — сперечається дівчина з татуюваннями, жестикулюючи й додаючи вагомості своїй думці ліанами, — що є гідними текстовими історіями з уже готовими сюжетами, у які можна зануритись; ігри, що розгортатимуться з кожним вашим кроком. Якщо я можу вибирати, що саме відбуватиметься в історії, то хочу бути магом. Або принаймні мати якусь вигадливу зброю.

— Ми відхиляємося від теми, — нагадує Кет. — Трохи. Що допомагає