Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— Зміни.

— Таємниця.

— Високі ставки.

— Еволюція персонажа.

— Романтика, — втручається хлопець у синьому худі. — А що? Це правда, — додає він, помітивши кілька скептично вигнутих брів. — Сексуальне напруження, так краще? Це теж правда.

— Перешкоди, які можна подолати.

— Несподіванки.

— Сенс.

— Та хто вирішує, що таке зміст? — уголос розмірковує Закарі.

— Читач. Гравець. Аудиторія. Принесене тобою, навіть коли ти в процесі не здійснюєш жодного вибору, є свідченням того, що саме для тебе має сенс. — Дівчина з плетінням на мить замовкає, чіпляє на гачок пропущену петельку, а потім веде далі: — Книжка чи гра, які мають значення для мене, для тебе можуть бути нудними, і навпаки. Історії — це щось особисте, пов’язане з тобою або ні.

— Як я вже казав, кожен хоче бути частиною історії.

— Кожен і без того є частиною історії, а їм хочеться стати частиною чогось гідного, щоб його записали. Це страх перед смертю. Мислення на кшталт: «Я був тут і мав значення».

Думки Закарі ширяють деінде. Він почувається старим, не певен, чи був колись таким ентузіастом, як молодші за нього студенти, чи здавався випускникам таким юним, як тепер ця група здається йому. Він подумки повертається до книжки у своїй торбі, прикидаючи, чим вона стане для історії, дивуючись, чому згаяв так багато часу, компонуючи сюжети й намагаючись збагнути, що можна вчинити із цією історією.

— А не можна просто написати слова на сторінці, а решту роботи залишити для уяви? — запитує інша спеціалістка з англійської, дівчина в пухнастому червоному светрі.

— Слова на папері написати непросто, — нагадує дівчина в окулярах, схожих на котяче око, і кілька людей киває.

— Принаймні простіше. — Дівчина в червоному светрі підіймає вгору ручку. — За допомогою цього я можу створити цілий світ, можливо, він буде не новий, але ефективний.

— Поки в тебе не закінчиться чорнило, — різко кидає хтось.

А ще хтось зауважує, що вже дев’ята година, і тоді кілька людей підхоплюється зі своїх місць, вони перепрошують і мерщій покидають товариство. Решта й далі теревенить, скупчившись групками, усамітнившись парами, а двійко студентів новітніх технологій зависають над Закарі й просять у нього порад щодо занять та професорів. Хтось потроху наводить лад у кімнаті.

— Це було так чудово, дякую тобі, — звертається до хлопця Кет, коли вона знову заволодіває його увагою. — Я твоя боржниця, тож візьмуся плести шарф для тебе вже цими вихідними. Обіцяю, ти ще встигнеш його поносити, поки холодно.

— Ну що ти, Кет. Які подяки? Вечір був чудовий.

— Справді чудовий. А ще, ой, Єлена чекає на тебе в коридорі. Вона хотіла поспілкуватися з тобою наодинці, бо на вечірці не наважилася втручатися у твої розмови з людьми.

— Ох, окей, — відповідає Закарі, намагаючись пригадати, хто з тих дівчат Єлена.

Кет ще раз обіймає його й шепоче на вухо:

— У неї нема на думці підчепити тебе: я попередила, що ти за орієнтацією недоступний.

— Дякую, Кет, — відгукується хлопець, намагаючись не закочувати очі й розуміючи, що вона скористалася саме цією фразою, аби не казати, що він гей, адже Кет не любить чіпляти ярлики.

Закарі бачить, що Єлена — це та дівчина в окулярах, схожих на котяче око; вона обіперлася на стіну й читає роман Раймонда Чендлера, назву якого цього разу Закарі запримітив — «Довге прощання», — і він розуміє, чому дівчина видалася йому знайомою. Він напевно впізнав би її, якби волосся було зібране жмутом.

— Агов, — каже Закарі, і дівчина зводить на нього очі, відриваючи від книжки геть відсторонений погляд. Таке часом траплялося і з ним, коли хтось перетягував його з одного світу в інший, — свого роду дезорієнтація.

— Привіт, — озивається Єлена, виринаючи з літературного туману, та запихає Чендлера в сумку. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти нашу вчорашню зустріч у бібліотеці. Ти брав ту дивну книжку, яку неможливо було відсканувати.

— Пам’ятаю, — запевняє Закарі. — Я її ще не читав, — додає він, сам не знаючи, навіщо збрехав.

— Ну, коли ти пішов, мені стало цікаво, — пояснює дівчина далі. — У бібліотеці людей зовсім мало, а позаяк мене ця таємничість захопила, я вирішила провести невеличке розслідування.

— Серйозно? — перепитує Закарі, раптом зацікавившись, хоча ще мить тому чомусь злякався, занервував і збрехав. — Ти щось знайшла?

— Небагато, система так любить баркоди, що, коли комп’ютер його не розпізнає, важко знайти файл, але я пам’ятала, що книжка була стара на вигляд, тож спустилася в карткові архіви. Вони сягають часів, коли все зберігали в розкішних дерев’яних каталогах. Я хотіла поглянути, чи знайду її там, і не знайшла, проте змогла розшифрувати код. У баркоді є кілька цифр, що повідомляють, коли саме книжку додали до системи, і я перевірила ту дату.

— Приголомшлива детективна робота.

— Ха! Дякую. На жаль, я лише дізналася, що книжка була частиною приватної колекції: якийсь чоловік помер, а його фонд роздав книжки кільком школам. Я обновила профіль і записала ім’я, тож, коли схочеш знайти якусь із решти його книжок, нехай хтось роздрукує для тебе той список. Я зазвичай працюю зранку перед заняттями, якщо тебе раптом це зацікавить. — Єлена копирсається в сумці й витягає зіжмаканий клаптик паперу в лінійку. — Деякі з них зберігаються в сховищі рідкісних книжок, а не перебувають у загальному користуванні, та байдуже — я створила запис у каталозі для твоєї книжки, тож, коли повертатимеш її, усе буде гаразд.

— Дякую, — відповідає Закарі й бере в дівчини аркушик. «Отримано предмет», — промовляє голос у його голові. — Сподіваюсь, так і буде. Я невдовзі заскочу.

— Кльово, — каже дівчина. — І дякую, що прийшов сьогодні, це була прекрасна дискусія. Скоро побачимося.

Єлена йде, не чекаючи, поки він попрощається.

Закарі розгортає аркушик і бачить усього два рядки тексту, написані надзвичайно охайним почерком.

З особистої колекції Д. С. Кітінг, пожертвувано 1993 року.

Подарунок від «Фонду Кітінг».