Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Тоді ми повинні знайти когось іншого.

Месьє Масе раптом злякався, що консул подумав про нього. Він не мав ніякого бажання вирушати на смерть, коли цілком міг сподіватися на мирну та блискучу кар'єру.

— Треба когось такого, — з поспіхом промовив він, — хто має гарні шанси на успіх. Мені здається, що Король бажає не лише відрядження амбасади. Він ще бажає, щоб вона повернулася. Будь який дипломат буде надто помітним: він не перетне навіть кордону Єгипту.

— Цілком справедливо! — погодився консул, — і ми написали про це міністрові в нашій депеші.

Вони трохи порозмірковували мовчки. У церкві пробили другу годину пополудні. Спека, яка панувала в місті, спромоглася пробитися крізь завісу зелені, яка оточувала будинок. У месьє Масе під пахвами, на бавовняному жакеті, проступили плями поту. Консул відчув миттєву відразу. «Чесне слово, він міг би хоч зрідка перевдягатися!», — подумав він собі.

І знов поринув у власні думки. Але, як видно, саме вони підштовхнули його уяву, бо він вигукнув:

— Нам потрібна корисна людина!

Він зупинився, здивований власною думкою. Від такого очевидного відкриття месьє Масе охопило не менше здивування.

— Так, — продовжив секретар, — Ваша Ясновельможносте має рацію. Людина, яка принесе Негусові те, що йому потрібно.

— Купець!

Обличчя месьє Масе раптом засяяло:

— Месьє консул пам’ятає, — сказав він з великим пожвавленням, — того місяця нам повідомили про прибуття до Каїру каравану з Ефіопії. Проте, ніхто його не бачив. Він, безсумнівно, розпався десь на півдні від міста. Його привів мусульманський негоціант, який багато разів бував у Абіссінії.

— Ви його знаєте?

— Одного разу мені його показали в Каїрі. Ця людина виглядає дуже скромною, майже як дервіш. Але кажуть, що з останньої подорожі він привіз на п’ять тисяч екю золотого піску, мускусу та сірої амбри, які обміняв на крам, котрий замовляв йому Негус.

Месьє де Майє схвильовано ходив залою.

— Чи й досі він тут?

— Я не знаю. Відверто кажучи, це навряд чи можливо, але хто зна? Нікому невідомо, що він робить. Я навіть не дуже-то певний, що він говоритиме з нами, і ще менше — що він видасть нам які-небудь подробиці про Абіссінію.

— На все свій час, — рішуче сказав консул. — Знайдіть його. Ми зможемо його переконати.

Рішення було прийнято. Консул підштовхнув месьє Масе до дверей.

— Негайно вирушайте на пошуки цієї людини.

Секретар трохи розгубився від цієї квапливості.

— Візьміть мого коня, охоронця, грошей, все, що треба. Якщо він тут, приведіть його до мене. Скажіть хоча б його ім’я.

— Араби звуть його Гаджі Алі.

— Що ж, бажаю успіху в розшуку Гаджі Алі, любий друже.

Гордий таким найменуванням, але зажурений через доручення, месьє Масе поспішив на подвір’я консульства. За десять хвилин по тому він уже був у місті.

* * *

Після довгого відпочинку єзуїт спокійно вислухав месьє де Майє, який дуже природно, у вигляді імпровізації, виклав йому коротку ноту, яку вони склали з месьє Масе.

Після недовгої суперечки отець Версо прилучився до думки консула й погодився — чим остаточно заспокоїв останнього — що той, дійсно, не повинен особисто вирушати з амбасадою до Абіссінії.

— Відверто кажучи, — промовив добрий отець, — ніхто й не думав, що ви туди поїдете.

У цьому зауваженні консулові почувся докір. Невже його підозрюють у недбалості? Він уже був готовий протестувати, але подумав, що справжньою хоробрістю буде витримати всі нападки, не змигнувши оком. Отже, він доблесно замовк.

— Що ви нам запропонуєте? — спокійно запитав єзуїт.

— Здається мені, — почав месьє де Майє, — що, враховуючи відмінність у могутності між нашим найхристияннішим Королем та тим монархом, котрий, усе ж-таки, є не більше, ніж тубільцем, хоч і коронованим, було б краще, щоб Його Величність Людовік XIV не виглядав би так, немов він звертається з якимсь проханням. З цими людьми ні в чому не можна бути певним. Подумайте лише про кривду, якої зазнає Його Величність, якщо його амбасаду візьмуть у полон, як це відбулося з португальською в минулому сторіччі. Педро де Ковільха, голову цієї амбасади, утримували там упродовж сорока років, там він і помер. Тобто, якщо той, кого вони відправлять до нас, має бути якомога вищого звання, наш посланець повинен мати звання значно нижче.

— Ви дуже вірно розсудили, — сказав єзуїт. — Ми думали, що справжня амбасада матиме на меті змусити абіссінського самодержця відрядити до нас свою. Але, якщо ви маєте інші засоби, щоб досягти цієї мети…

Розмова тривала на маленькому балконі, який прикрашав велику кімнату на другому поверсі, яку відвели отцю Версо. З висоти було видно всю центральну вулицю, навколо якої групувалася колонія франків. Кожний, хто проходив повз консульство і бачив на балконі месьє де Майє, з повагою знімав капелюха.

— Мені здається, — з гордістю сказав консул, — що найкращим засобом буде використати відносини, які Ефіопія здавна підтримує з цією країною.

— Які саме?

— Між ними існує два види відносин. Час од часу Імператор відсилає вісника до коптського Патріарха Олександрійського з проханням призначити абуну. За дуже давньою традицією, голова Ефіопської Церкви, якого називають абуною, має бути саме єгипетським коптом. Але на цю надто непередбачувану та рідкісну можливість розраховувати ми не можемо.

— Інша можливість?

— Купці. Інколи трапляється, що з Абіссінії виходить караван і везе тамтешні товари в Каїр, і продає їх дорогою.

— Я думав, що Негус перебуває з мусульманами у стані війни?

— Отче, ми самі перебуваємо в такому ж стані з турками, але ж ось ми з вами — спокійно розмовляємо на балконі. Обачливість держав мала б інколи слугувати прикладом приватним особам. Існують зв’язки, котрі не розриваються ніколи.

Месьє де Майє вимовляв останні фрази з манірним виразом на обличчі, який свідчив про його величезне задоволення самим собою.

— Ваша Ясновельможносте, — сказав єзуїт, хитрою посмішкою даючи знати дипломатові про свою повну до нього довіру, — я цілком покладаюсь на вас, бо ви знайдете рішення, яке послужить задумам Короля.

Консул схилив голову. Насправді його так і розпирало від покірливої гордині.

* * *

Месьє Масе повернувся о п’ятій. Увесь змокрілий, зі склеєним від поту волоссям на лобі, з пудрою, яка лежала грудками на щоках, майже без жодного вибачення увірвався до консула.

— Я його знайшов!

— Нашого купця?

— Гаджі Алі власною персоною.

Схопившись рукою за серце, він намагався перевести дух.

— Перевернув усе місто. Казали, що він уже пішов. І все-таки удача мені посміхнулася. Один з моїх людей бачив його вчора.

— Де він? — суворо промовив консул.

— На ганку. Він чекає. Дозвольте мені пояснити…

А вже