Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Чому?

— Бо... щоб його привезти, його треба ще зняти.

— Зняти? — Марія поглянула на Уну, потім на Боба.

Обличчя Уни було незворушним, а от Боб відвернувся.

— Важко сказати, що і як там відбувалося, але Макс... він не на землі. В сенсі, він не на підлозі, — обережно промовив Аян. — Він на стіні і... вгорі.

— Вгорі? — перепитала Марія.

— Його пронизали трубою, як списом, і пришпилили до стіни. Досить високо, без драбини не зняти, — пояснила Уна замість Аяна.

Марія знову відчула, як її повело.

— Завтра ми візьмемо з собою все необхідне і привеземо його тобі.

— А ті інші? Що ви з ними зробите?

— Не знаю, — чесно зізнався Аян.

— Їх також треба або поховати, або спалити. Не можна їх лишати просто так лежати там...

— Щось придумаємо.

— Придумайте... Вже пізно. Треба їхати додому, — кивнула Марія. — Стефане, сідай за кермо, бо я не зможу вести машину.

— Добре.

— Їдьте по об'їзній, не варто світити цю штуку в місті, — підказала Уна, вказавши на капсулу.

— Дякую. Чув, Стефане?

— Чув.

Додому їхали мовчки. Вийшовши з машини, Марія відразу ж, нікому нічого не кажучи, пішла до свого модуля і там, лігши на ліжко, дала волю сльозам. Сім років очікувань і сподівань на повернення чоловіка було перекреслено новинами цього вечора. Звісно, знати правду краще, ніж жити марними надіями, але чому правда виявилася такою гіркою?

Чому Макс там був? Що робив? Він же був ветеринаром: лікував тварин, а не людей. І хто другий загиблий? Питання літали по колу, і відповідей на них не знаходилося.

Наплакавшись, Марія заснула.

Розбудив її переляканий шепіт Ханни на вухо:

— Бабусю, бабусю, прокинься!.. До нас вдерся злодій!

— Злодій? — Марія сонно закліпала, не вірячи в те, що чує.

Попри скрутне становище жителів Долини, обкрадати сиріт поки що не наважувався ніхто. Хоча... вже понад місяць вони живуть у блокаді. Можливо, хтось і наважився прийти до неї на ферму чимось поживитися.

— Вештається територією під сонцем, намагається залізти всередину, хлопці замкнули всі-всі двері й вікна і далі не знають, що робити, — перелякано лепетала Ханна, вирячивши сірі оченятка.

Марія сіла, протерла запухлі очі. Голова гула, але не час себе жаліти, потрібно розібратися, що відбувається. Накинувши жилет, вона вийшла з Ханною зі свого модуля.

Перелякані вихованці сиділи на кухні.

— Я слухаю, — сказала вона, обвівши дітей поглядом.

— Сторонній на території. Він зараз пішов у дальній кінець теплиць. Смикає всі двері, — відзвітував Пітер.

— Один?

— Так.

— Як виглядає?

— Точно не знаємо, ми одразу ж зачинили все, що можна, а до камер я ще не ходив.

— Периметр?

— Сигналу не було, тож цілий. Можливо, підкопав і проліз.

— Гм... — Марія замислилася.

— А може, це той заморожений розтанув? — виказав припущення Бо́рис.

— Та ну, — відмахнулася Марія. — Той нещасний, навіть якщо розтане, ходити не зможе, він мертвий. Пітере, ходімо в радіорубку, поглянемо, що там у нас за гість.

Швидко піднявшись сходами і перевівши дух, Марія сіла у крісло перед моніторами відеокамер. Мала їх усього п’ять, на більшу кількість свого часу не вистачило грошей. Порушник знайшовся досить скоро. Побачивши його, від здивування Марія відкрила рота. Пітер, ставши за її спиною, гмикнув.

— А ви казали, що мертвий.

— Помилилася, — повільно вимовила Марія, дивлячись на худу голу фігуру, яка, хитаючись і метеляючи дротами, намагалася відчинити кожні двері теплиці на своєму шляху, а також робила спроби розбити скло, але все було замкнено, а скло — броньоване, тому постать брела далі, до наступних дверей, аж ось... узріла відчинений для провітрювання люк. Побачила його і Марія.

— Чому він відчинений? — запитала вона чи то Пітера, чи то сама себе.

— Не знаю. Може, заклинило?

— Це погано, — Марія міцно охопила пальцями підлокітники, що аж кісточки на її руках побіліли, і стежила, як непроханий гість смикнув люка, розширив щілину і прошмигнув до теплиці.

— Що робитимемо?

— Берімо гвинтівки та йдемо до теплиці. Мерщій, Пітере, — Марія рішуче підвелася й попрямувала до кухні.

Вона забрала Стефана, Бо́риса й Аду і повела їх усіх до свого модуля, там відкрила сейф і видала кожному хлопцю зброю.

— Учора у вас був день тренувань у тирі, а сьогодні будуть практичні заняття. Цільтеся йому в ноги. Без моєї команди не стріляти. Все ясно?

Перелякані хлопці мовчки закивали.

— Адо, у тебе інше завдання: ми зайдемо до теплиці, а ти заблокуєш за нами двері. Зрозуміла?

— Так.

— А може, просто почекати до вечора? Ввечері прийде дядько Аян і все владнає... — невпевнено вимовив Бо́рис.

— Ми самі можемо дати раду одному нещасному розмороженому тілу. Пішли.

Марія зайшла до теплиці першою, хлопці — за нею. Спочатку йшли насторожено, тримаючи гвинтівки перед собою, а потім поопускали, оскільки «злодій» сидів у діжці з водою і хлюпався. Він то пірнав, то лив воду собі на голову, то підставляв складені кошиком руки до рота і жадібно пив. Побачивши їх, чоловік завмер на долю секунди, оцінив ситуацію, змірявши Марію і її вихованців пронизливим поглядом карих очей, а потім продовжив своє заняття.

ХАННА