Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 3. Відкрити страх

Стася

Я спробувала проігнорувати слова матері й вийти з квартири, але вона мене здивувала.

– Стасю! Якщо вийдеш за двері, то…

– То що? – розвернулася я до неї і склала руки під грудьми, важко зітхнувши. – Невже не бачиш, що я зібралася на пробіжку? – вказую на своє вбрання. – Я хочу пробігтися та подихати свіжим повітрям. В квартирі така задуха, що дихати немає чим, – натякаю матері на те, що батьки душать мене своїм контролем, хоч дуже сумніваюся, що вона мене зрозуміє.

Мама нічого не відповіла і я розцінила її мовчазну відповідь, як за дозвіл вийти з квартири. Ну, що ж, невже навіть на те, щоб виходити з дому, треба мати дозвіл? Чудово! А далі тільки гірше…

Вийшла з будинку і пішла за звичним маршрутом – знайомим тротуаром до спортивного стадіону. Спочатку спокійним кроком ішла по колу, роздумуючи про своє життя. По щоці скотилася одинока сльозина, яку я змахнула долонею і вдихнула свіже повітря на повні груди. Почала бігти, а в голові калейдоскопом крутяться думки про те, що я – не улюблена донька. Що моє життя – не моє. Що варто було б мені народитися хлопцем і не було б тепер проблем. Тоді всі були б щасливі, в тому числі мама з татом.

Пригадується дитинство. Мені було п’ять. Я гралася на кухні в той час, коли мама готувала вечерю. За випадковим збігом обставин я тоді розбила сільницю, яка стояла на краю тумбочки, і вся сіль розсипалася на підлогу. Ох, я тоді відхватила від матері за розбишацтво і непослух. Вона кричала на мене так, що всі сусіди чули в будинку. Потім мама посадила мене на стілець і наказала, щоб я більше не лазила ні по шухлядах, ні по тумбочках, а сама стала прибирати розсипану сіль з підлоги. Я плакала, від чого мама бісилася й кричала ще більше. За мій черговий схлип я отримала по заслузі. Рідна людина вдарила мене долонею по обличчю, через що я й упала зі стільця. Від болю я розридалася ще сильніше, але мусила прикусити язика й губи, щоб більше не схлипувати. Замість жалю я отримала від мами черговий крик.

Потім вона відправила мене до своєї кімнати і наказала там сидіти, допоки сама за мною не прийде. Та вона не прийшла. Ні через годину, ні через дві, ні взагалі того вечора. Гадалося мені, що рідна мама просто забула про мене. Я плакала години дві, а потім безсило вклалася спати, просто вкрившись ковдрою. Я навіть до ванної не ходила, щоб почистити зуби й помитися. Боялася, що вона знову накаже мені зачинитися в кімнаті.

Йшли роки і я дорослішала. Я вчилася жити з болем у душі і образою в серці на батьків. Коли я стала юною, разом з тим я зробилася замкненою в собі й закомплексованою. Моїми найкращими друзями були підручники. Ну й, звісно, Оля. З дівчиною ми дружимо ще з першого класу й лише вона одна знає про всі мої проблеми з батьками та внутрішні страхи.

Зараз біжу вже десяте коло й заливаюся слізьми. Стадіон і пробіжка – це саме те місце і час, коли я можу виплакатися, розслабитися, розклеїтися, а потім взяти себе в руки і піти додому з хорошим настроєм, ніби нічого й не сталося. Я навчилася приховувати весь душевний біль за маскованою усмішкою.

Раптом на зміну музики в навушниках я почула дзвінок. Телефонує Оля. Всміхнулася при згадці про подругу. Невже вона прокинулася? В таку рань для неї? Вона ж сова, тому полюбляє спати до обіду, а вночі до третьої години заснути потім не може.

– Так, сонце, – прийняла виклик і поклала знову телефон до кишені спортивних штанів. Розмовляти в навушниках під час бігу дуже зручно.

– Привіт, люба. Як ти? Виспалася після вчорашнього?

– Ну, як тобі сказати? Чотири години на сон – це замало, щоб відпочити. Ми вчора пили алкоголь, тож можна було б і трохи більше поспати.

– То чому ж ти не спиш? Дай вгадаю. Як завжди, на пробіжці, – запитала й дала відповідь за мене.

– Ну, так, звичайно, – підтвердила я.

Оля мене знає краще за будь-кого.

Я вже йду додому і розмовляю з подругою по телефону. Мені ніхто не заважає, тож я опустила голову вниз і роздивляюсь землю під ногами. Що може бути краще за такий спокійний ранок?

– Ти ж знаєш – звичка, – мовила я.

– Знаю, але іноді тебе не розумію. Якщо хочеться подовше поніжитися в ліжечку, то навіщо відмовляти собі в такій можливості?

– Все просто, Оль, я – не ти, – всміхнулася і почула як вона хмикнула у відповідь. – А ти чому не спиш? Довго ви ще вчора гуляли в клубі?

– Ой, тааак, – протягнула вона. – Я приїхала додому о четвертій ранку й одразу вклалася в ліжко.

– А чому ж ти тоді мені так рано телефонуєш? – дістала телефон з кишені і подивилася на час. – Дев’ята година. Спала б ще.

– Та я, власне, чого дзвоню? Мене твій Артем розбудив. Питав про тебе.

– Артем? – здивувалася я. – Чого він хотів?

– Питав, чи знаю я причину, чому ти його динамиш.

– Емм… Тобто «динамлю»? Це він тобі так сказав?

– Ага. Уявляєш? – запитала вона, позіхаючи.

Очевидно, Оля знову хоче продовжити свої сновидіння.

– Дивно, – прокоментувала я. – Але ж я його не динамлю, – запевняю подругу. – Навіть в думках такого не було.