Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Дякую! – обійняла Міру.
Наступним кахикнув Нет.
– То що, вгадаєш, що я приготував? – примружився він.
Я вдала, що дуже-дуже задумалась.
– Невже знову кулька снігу? А може, шматок криги? Чи ти поцупив щось моє і зараз передаруєш?..
Та коли він простягнув мені подарунок, я ахнула. Це був медальйон ручної роботи – таких не виміняєш в магів. Звичайний мотузок, але на ньому підвішена скульптурка книги, вирізьблена з кістки.
– Пів години на це витратив, так що не задирай носа, – кинув Нет.
«Пів року різьбив», – подумала я.
Одразу впали в очі численні деталі: книга наче ледь-ледь розкрита, видніються сторінки. А палітурка, наче з історій про світ за стіною: рамка, гравіювання, лінії, символи – і надзвичайно магічний знак посередині (це так в нашому розумінні). Клопітку, з душею виконану роботу він простягнув мені!
Чому ж саме книжка? Усі знали, що я мрію бути книжницею.
По правді, мало хто з мешканців Полярної пустки зберіг письменність. Міра й Атрік – серед них. Уміння читати й писати, зовсім не потрібне тут, але таке, що робить з людини людину, вони передали мені й Нету. Коли траплялась можливість, Атрік вимінював книги.
Я вгризалася в них, хапалася за кожне слово. Серед ночі могла цитувати… Казала собі, що так я знатиму той інший світ, не буду беззбройна, коли вирвусь туди.
Отже, існує три класи магів: мечники, книжники та цілителі. І хоч як язик не повертається приплітати сюди мечників… Так воно є. Всі люди в Артарі – це маги. Тільки вигнанці – не маги, значить, не люди… Еге ж.
Щодо артефактів, то це просто життєво необхідна річ. Тільки цілителі зберегли здатність пускати магію «з рук». Мечникам і книжникам для цього потрібні Великі артефакти: відповідно мечі та Книги. До «мечів» належить будь-яка холодна зброя: і кинджали, і навіть кухарський ніж. Кожному мечнику чи книжнику призначений один артефакт: він обирає свого власника сам, а власник сполучає з ним душу…
Мечник – істота пряма й зрозуміла, і тому нецікава. Усе, що він може – це розмахувати своїм ножиком та застосовувати одне-єдине закляття: воно закладене в артефакті. Хоча ні: я вперто ігнорую «рефлекси». Це коли кидаєш по мечнику вогняною кулею, а він стоїть спиною і нічого не бачить, але ухиляється за частку секунди до того, як влучить.
З цілителями ще прозаїчніше: ти отримав поранення, а вони заносять руку, засвічують її світлом – і поранення зникає. Навіть шраму не лишається. Також вони займаються варінням всякого зілля: від звичайного снодійного до настоянок, що спричиняють втрату пам’яті. Або повертають.
Зате народитися книжником… Це просто мрія. Мати собі Книгу. Не просто куций зошиток, а величезний збірник заклять. Вони бувають базові, складніші, діляться за стихіями… Я затримувала подих, коли уявляла процес чародійства.
Стоїть книжник, біля нього витає Книга… І ось він витягує руку, Книга метається і розгортається… Бах – і всю оленину засмажено!
Мрія. Чисто мрія.
І Нет вирізьбив мені книгу.
– Пів годинки… – хотів повторити він, та я заткнула його обіймами.
– Яка ж мила картина! Так і не скажеш, що чубляться цілими днями, – зронив Атрік.
Зрештою настала його черга вручати подарунок. Я завмерла з нетерпінням. Атрік протяжно видихнув і простягнув мені… два кинджали. Не такі іржаві криві ножики, що потрапляли до Полярної пустки, а щось грандіозне. Щось таке, як справжній артефакт.
Атрік вичавив усмішку.
– Я знаю, яка слава ходить за кинджалами… – почав він. – Кинджал у спину й все таке. Та, як їх використовувати, вирішуєш тільки ти. І я молюсь, щоб тобі довелось хіба нарізати ними оленину!
– Але як ти їх дістав? – видихнула я.
– Неприємна річ, – кахикнув він. – Розгрібати сніг…
– І діставати з чиїхось замерзлих пальців?
– Краще тобі не знати.
– Ніби я не знаю й так, – слабко посміхнулась я.
Я також мала знати, чиї то були пальці. Два кинджали, справжні артефакти. Хіба часто буває такий збіг? Але ні. Я не знала, я не хотіла знати.
Атрік повторив:
– І хай би ти тільки нарізала ними оленину!
Я кинулась до нього і міцно-міцно обійняла. В такі миті я відрікалася від усіх химерних мрій: віднайти в собі магію, пройти ініціацію, покинути Полярну пустку… Я відчувала, що пожертвую всім на світі, тільки б залишатися з рідними людьми.
Але Атрік казав:
– Ні. Ти в будь-якому разі покинеш це прокляте місце.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.