Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Якось у поселенні з’явився чужинець. Точніше, до поселення він не дійшов. Атрік знайшов його ледве живого, коли він кульгав з останніх сил. Дивний чоловік – без кожуха, без унтів! – та ще й з немовлям! У ті далекі часи, ще до Ночі зелених очей, доброта вважалася чеснотою.

Чоловік міг залишитись тут. У теплі, у гостях. Він міг не приховувати, що він маг: це було ясно й так. Міг повідомити ще щось, крім того, що «він не може», «йому треба», «а вона, вона…». Міг хоча б пообіцяти, що вернеться, а не кидати мене просто так.

У нас було кілька гіпотез.

Перша належала Нету. Я – донька якихось бундючних чаклунів з-за Великої стіни, а той чужинець мене викрав і сховав у Полярній пустці, щоб потім вимагати викуп. Але викуп не вдався.

Друга гіпотеза. Там за стіною якийсь хаос, апокаліпсис, світ розлітається на шматки, а чоловіка викинуло сюди (хай навіть з неба)… Отже, він був трохи не при собі, не тямив, що робив, і вирішив, що краще я побуду тут, і хотів повернутись… Але не вернувся.

Третя гіпотеза. Маленьке доповнення. Він не вернувся, бо замерз на смерть, щойно відійшов від нашого іглу.

Я не хотіла думати про це. Про той клятий логічний кінець. Ще ж так багато є гіпотез! Наприклад, ті його кинджали. Певно, то могутня зброя, справжні артефакти. Певно, він великий воїн. Пішов нищити ворогів, щоб підготувати мені чудовий кращий світ, а не кинув мене, бо я – якийсь виродок, і місце мені в пеклі серед снігів.

І всеньке життя у мене була велика мета – пройти ініціацію, потрапити за Велику стіну та дізнатись, яка ж гіпотеза правдива. Звідси й те переконання, що в мені є магічна сила: я ж зі світу магів, хіба ні? Я не тому потрапила сюди, що я – якийсь виняток, виродок, абсолютний нуль?..

– Знову похнюпилась, – похитала головою Міра. – А я кажу: посміхнись! Сьогодні великий день!

Я тільки хмикнула.

– Ну, годі, – махнув Атрік. – Скажемо тост. Вип’ємо цю воду за всіх тих, кого ми любили і хто вже не привітає нашу Ейві з вісімнадцятиріччям. За тих, хто не такий щасливий, як ми, і тих, хто до останнього боровся за щастя. Вип’ємо за ту незриму благословенну руку, яка оберігала нас досі та оберігатиме надалі!

Ми піднесли келихи й випили. Часом від таких тостів хочеться плакати.

– А тепер ви мусите спробувати кожну страву, що тут стоїть. Інакше наступного разу готуватимете все самі! – пригрозила Міра.

Атрік з Нетом поважно кивнули: жодної страви після них не залишиться. Настав час другого тосту. Міра знову наповнила келихи.

– Ейворі, – звернувся до мене Атрік. Тільки в особливо урочистих випадках він звертався на повне ім’я. – Ти добре знаєш, який важливий день настане зовсім скоро. Тож усі ми хочемо сказати тост: нехай у День блакитної зорі в тобі відкриється сила, якої ти так хочеш.

Міра додала:

– Хоч як ми тебе любимо і як нам важко буде тебе відпускати, ми дуже хочемо, щоб ти потрапила за Велику стіну, щоб покинула це пекло.

– І щоб всім тим набундюченим магам втерла носа, як ми тебе вчили, – кинув Нет.

Я не витримала й розсміялась. Ми перехилили келихи. Топлений сніг… Топлена в’язниця, клітка, яка стриміє зі всіх сторін. І треба вдавати, що її нема. Що мені не страшно.

Треба повторювати, як заклинання: потрапити за Велику стіну – мрія кожного вигнанця. Жодна людина, що тут жила, відбивалась від Пустельних барсів, дивилась, як гинуть найрідніші і як люди стають нелюдами – не залишиться тут добровільно. Про світ за Великою стіною ходили легенди й казки: там начебто так тепло, що ніхто не знає, що таке сніг. Там начебто величезні палаци, замість маленьких, тісних іглу. Там магії навчають в академіях, а маючи магію, ти можеш усе!

Та який же насправді той світ, що з нього тікають до Полярної пустки?! Я не могла уявити.

Пам’ятаючи Ніч зелених очей, пам’ятаючи всі ті рази, коли я ледь не замерзала на смерть… як зараз, бачачи тих ведмежат, чию ведмедицю ми вбили, і очі нещасної Таї, яку ми прирекли – я понад все хотіла вирватись із цього крижаного пекла. Та мене роздирав страх.

А що, як я справді виродок? Якщо мене викинули, наче байстрючку, бо я просто абсолютний нуль? Тоді я все життя проведу в Полярній пустці… А може, мені судився рік чи два. Тут легко загинути будь-якої миті.

А з іншого боку… Що буде, якщо в мені справді жевріє дивна сила і я пройду ініціацію? Я потраплю за Велику стіну і більше ніколи не побачу ні Атріка, ні Міри, ні негідника Нета. Я буду сама-одна серед чужого, незрозумілого світу.

Міра ніби розчула мої думки. Вона розсміялась:

– Ах ти ж маленьке, дурненьке дитя! Стільки років ростили, а все одно нічого не навчили! Може, ти тільки фиркатимеш на такі заяви, бо їх говорять лише малим і наївним, та я все одно скажу: людина живе з тобою доти, доки ти про неї пам’ятаєш. І де б ти не була, ти відчуватимеш її, наче вона стоїть за крок від тебе. А щоб ти не здумала забувати… кожен дасть тобі щось на згадку!

– Подарунки! – сплеснув Атрік.

Оскільки Міра повела про це слово, то й першою взялась за виконання. Вона простягнула мені пару добрячих білих рукавиць. А я зрозуміла, що ніколи в житті не мала кращих рукавиць.