Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

— Ми майже не знайомі і в нас протилежні ритми життя, тож це вдала ідея. А ще ти мене постійно ображаєш і мене бісять твої жарти, — виказу Данилу всі свої «фе». — Сам подумай, якби ми випадково не зустрілися в Карпатах, то в житті навіть би не заговорили одне з одним. 

— Згоден з тобою, але в нашій ситуації це лише в плюс нам обидвом, — підтримує мене Данило. — Якщо я тебе чимось образив, то вибач, справді не хотів, а жарти, то річ до якої ти звикнеш, повір мені, — продовжує. — Мартусю, ти можеш прожити цей час, так, як тобі комфортно, а я не вимагатиму від тебе нічого. Ти можеш сказати мені все, що захочеш про своє життя, змовчати чи вигадати, що тобі захочеться. Лише уяви, що в нас є майже ціле літо і безліч можливостей спробувати щось нове! Я впевнений, що ти навіть половини не пробувала з того, що можна зробити в Карпатах. А я — якраз саме та людина, яка залюбки складе тобі компанію в пізнанні нового, — по-філософськи переконує мене Данило. 

І досить успішно переконує, бо чим більше наводить аргументів, тим більше ця ідея мене захоплює і не видається вже такою божевільною як була одразу. Якщо розібратися, то пропозиція хлопця — саме те, чого я хотіла, з маленьким винятком — я не планувала собі в компанію такого зухвальця як він. 

— Якщо я погоджуся, то ми встановимо правила, щоб не порушувати наші особисті кордони. Тобі таке підходить? 

— Так, — одразу згоджується Данило, — Які правила?

— Я ще не придумала, — трохи невпевнено кажу, — Але вони обовʼязково будуть. І ще я хочу дізнатися про тебе хоч щось, бо трохи несправедливо, що ти знаєш про мене більше ніж я про тебе. 

— Мартусю, ти сама мені розказала про себе те, що я знаю, але щоб ти не думала, що я якийсь кримінальний авторитет, то я згоден відповісти на три твої питання, але пропозиція діє лише сьогодні, далі ми не ліземо в особисте і не копаємося в головах один одного, бо нас чекає літо обіймів та поцілунків. А це набагато цікавіше. 

— Чому обіймів та поцілунків? — перепитую в Данила.

— Бо мені так хочеться, — зухвало відповідає хлопець і бере мене за руку. Я не протестую але трохи напружуюсь від незвички. 

— Розслабся, я прямо зараз не збираюся тебе ні обіймати, ні цілувати, — жартує Данило. — Це невинний жест в знак нашого примирення.

— Ось про це я й кажу, — звертаю увагу хлопця на його поведінку, — Ти продовжуєш робити, все, що тобі заманеться. 

— Повір, ти звикнеш і тобі сподобається, — відповідає Данило. — Давай спустимося щось перекусимо і я наберу дядька Степана, щоб приїхав за нами. 

— А дядько Степан це хто? 

— Чоловік тітки Марії, вони разом дивляться за фермою. 

— Тобто, ти вчора міг йому зателефонувати і попросити, щоб він відвіз тебе на ферму але не зробив цього?

— Не зробив, — каже спокійно Данило. 

— А твої важливі переговори були справжніми чи вигаданими? — питаю, бо відчуття ніби мене обманули.  

— Мартусю, справжніми і через те, що мені шини прокололи якісь малі паршивці, я був змушений просити брата, щоб він провів зустріч без мене. А це останнє, чого б мені хотілося, бо в нас з братом не надто теплі стосунки. 

— Ти міг поїхати ще вчора на ферму і нам би не доводилося ділити номер на двох. Чому ти цього не зробив? — допитуюся в хлопця.

— Мартусю, не шукай ніякого прихованого змісту там де його не має, — відповідає Данило. — Конкретно ця ситуація — це випадковість. Але, повторю тобі ще раз, я радий, що так склалися  обставини, бо відчуваю, що ми можемо досить непогано провести час. 

— Це все дивно. 

— Дивно, але безпечно і цікаво, — усміхається Данило. — Зі мною можеш розслабитися. Краще пішли щось поїмо, бо я страшенно голодний.

Ми спускаємося на перший поверх, вмощуємося на терасі і швидко лопаємо омлет з бринзою та зеленню. Данило на прощання усміхається дівчині з рецепції, а та проводжає його мрійливим поглядом і запрошує відвідати їх готель ще раз, якщо випаде нагода. Певне, що вона не перша і не остання, яка ось так облизується на нього. І хлопець це прекрасно розуміє і користується цим. 

— На каву йдемо до бабусі Магди, бо я обіцяла їй вчора, що зайду, — кажу Данилу, коли разом виходимо з готелю. Він забирає в мене рюкзак і цього разу я не заперечую. 

— До бабусі Магди, то до бабусі Магди, — згоджується хлопець. — Я скажу Степану, щоб забрав нас звідти.

Жінка варить нам каву з корицею та частує сирником з чорницею, печеним в печі. Я мовчки сиджу і спостерігаю як Данило із захватом розповідає бабусі Магді про ферму. Він не схожий на фермера, але відчувається, що це місце для нього важливе. Ловлю себе на тому, що мені добре і затишно тут, поруч з цими людьми, які так випадково з'явилися в моєму житті. Я насолоджуюся чистим повітрям, запахом хвої і смачним десертом. З таким апетитом, який прокинувся в мене в Карпатах, певне повернуся в Київ справжньою пампушечкою, але мене це мало хвилює, бо вперше за довгий час я відчуваю, що можу робити те, що справді хочу, нікуди не поспішати, насолоджуватись моментом тут і зараз. Мені ще боляче від зради чоловіка, але я починаю розуміти, що проблема не лише у його невірності, а й в тому, що ми давно віддалилися один від одного, а шалені почуття, які були в студентські роки стали рутинними. Я навіть не можу згадати, коли ми з ним спілкувалися нормально. Не про роботу, відпочинок з друзями чи побутові дрібниці, а про нас, про наші переживання, про майбутнє і спільні плани. 

—  Мартусю, мені не хочеться відволікати тебе від твоїх думок, але за нами вже приїхав дядько Степан, тож нам час, —  промовляє Данило. — Чи ти передумала?

— Ні, не передумала. Поїхали! — впевнено відповідаю.

На прощання обіймаю бабусю Магду, обіцяю, що при нагоді ще заїду до неї на каву, морозиво та інші смаколики. Щиро сподіваюся, що не пошкодую про те, що погодилася на пропозицію Данила. Але з іншої сторони — мені нічого втрачати, тож нехай буде літо обіймів та поцілунків ... Хоча з поцілунками ще треба розібратися. Не впевнена, що хочу аж так далеко заходити з Данилом.