Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я вчепилась в мобільний так міцно, що аж пальці побіліли. Надрукувала швидко, не звертаючи уваги на можливі помилки:

«Але ж це нібито фіктивні стосунки?»

«Де фіктивні, там можуть будь і справжні, хіба ні? Говори батькам, що я твій хлопець. Мені буде приємно розуміти, що така дівчина, як ти – моя пара. Чи в тебе є хтось інший?»

З моїх уст зірвався смішок.

«Звідки б то комусь іншому взятися? Я останній рік тільки те й роблю, що навчаюсь».

Власне кажучи, я взагалі все життя тільки те й роблю, що навчаюсь, але Святові про це знати необов’язково. Я не хотіла, щоб він вважав мене ботанічкою.

«Це радше мені варто переживати, чи нема у тебе дівчини. Я бачила, як на тебе дивляться мої однокласниці…» – останнє, напевне, було зайвим, але я все одно відправила.

«Твої однокласниці, на відміну від тебе, мене геть не цікавлять. Але дівчина у мене є. Звати Любава Зеленова. Розповідай батькам, що у нас з тобою стосунки, і ні про що не переживай. Ти, до речі, не забула, що у нас завтра знову репетиція танцю?»

Можна подумати, про таке забувають!

Та зараз мене значно більше цікавило те, що він називав мене своєю дівчиною. Так легко і просто, ніби ми справді були разом.

Що, як це стане дійсністю? Раптом я достатньо подобаюсь Святові, щоб він тільки й чекав мого дурного запрошення, аби зізнатись у своїх почуттях?

Ні, дурниці. Так буває тільки в романтичних комедіях, а от в житті фіктивні стосунки нічим хорошим не закінчуються. Хоча, звідки ж мені знати? Хіба в мене раніше вони були? Чи справжні… Я сиділа, мов миша під віником, чекала, доки мені на голову впаде прекрасний принц – але ж на диван вони не падають. Більшість часу займало навчання, а ті вільні хвилини, що я мала, поглинали книги… І театр. Я обожнювала різноманітні вистави, уявляла собі, як вийшла б на сцену, тож регулярно просила маму зводити мене у наш «Садовського». Передивилась уже весь репертуар, не пропускала жодні гастролі.

Театр був мрією, яка ніколи не може збутись. Ось це – нереально, так. Скільки людей справді потрапляє на сцену, а скільки відвалюється дорогою! А от закохуються люди значно частіше, і відсоток успіху, думаю, там все-таки більший, аніж у підкоренні великої сцени. Тож мені треба перестати труситись, а просто розповісти про все мамі.

Сказати, що Свят мій хлопець.

Я вибралась з ліжка, підійшла до дверей і обережно пошкреблась до маминої кімнати. Вона ще секунд тридцять стукотіла пальцями по клавіатурі, тоді крутнулась на своєму офісному кріслі, зняла окуляри, потерла перенісся і підняла на мене погляд втомлених очей.

– Що, сонечко?

– Я хотіла тобі дещо розповісти. Про танець. Ну, випускний, я маю на увазі. Ти ж можеш зараз говорити?

Я до останнього чекала, що мама відмахнеться від мене, бо ж вона явно була зайнята, та жінка натомість привітно посміхнулась.

– Звісно, можу. Що, люба? Щось трапилось?

– Ні. Так. Просто… Ігор же вирішив танцювати зі своєю дівчиною, дев’ятикласницею. І я подумала, що… – слова не йшли, але я змусила себе дивитись просто в мамині карі очі і сказала: – І я подумала, що могла б танцювати зі своїм хлопцем.

В кімнаті запанувала тиша. Потім мама кашлянула і уточнила:

– Ти з кимось зустрічаєшся, сонечко?

– Так, – кивнула я.

– Я його знаю?

– Ну… трошки.

– І хто ж це?

– Свят.

Мама спохмурніла. В мене всередині все аж похололо. Отже, вона не схвалює. Цього треба було чекати, вона занадто сильно переживає за мою безпеку.

– Чекай. Свят? Але ж йому років зо тридцять! Він не надто старий для тебе? Сонечко, такі дорослі чоловіки не повинні лізти до молодих дівчат…

Я заморгала здивовано, а тоді зрозуміла, що мама помилилась.

– Та не той Свят! – видихнула я. – Не з другого поверху! Фотограф наш. Йому дев’ятнадцять. Ось, дивись, – і я продемонструвала мамі фотку.

Більш задоволеною вона виглядати не стала. Але за хвилину все-таки витиснула з себе усмішку.

– Налякала ти мене, дитино. Ну, якщо ровесник і хороший хлопець, то чому б і ні. Головне, не дозволяй йому зайвого.

– Але танцювати ж можна?

– Танцювати точно можна, – кивнула мама.

А у мене мов камінь з душі впав. Не знаю, що буде потім, але зараз я почувалась цілком щасливою.