Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

***

Після занять Ася вернулась на кафедру. В кабінеті було пусто, проте вона любила посидіти на самоті, подумати про життя. А часом навіть помріяти. Навіть сама не зрозуміла, чому уявляє той поцілунок. Мабуть, його губи таки манили. А ще аромат. Очі. Очі то взагалі справжня буря, вихор. Скільки в них впевненості у собі. А ще чогось такого, що притягує. При одній згадці дихати ставало важко. Можливо, якби вона могла порушити власні принципи, тоді б...

Думки розвіяв звук камери. Ася стрепенулася.

– Вибач! Не хотів тебе налякати.

Збоку стояв Жайворонок з телефоном в руках, посміхався винувато й дивився на неї. Стало неприємно, ніяково. Ася зрозуміла, що дивилася у вікно. Бог його знає який дурний вигляд мала.

– Я просто не міг встояти. Такий гарний кадр. Ось поглянь.

Петро простягнув їй свій смартфон. Фотографія й справді була чудесною, ніжною та навіть романтичною. Ася прискіпливо подивилася на Жайворонка. А він, здається, подумав бозна-що, бо став виправдовуватися:

– Я... Я...й... Нічого такого не подумай. Я не для себе, мені не потрібно! Просто люблю фотографувати! Нічого такого! Не збирався... для якихось там... е-е-е... мерзенних цілей. Просто ти могла б викласти її в Інстаграм! Так! Ти ж давно нічого не постила!

Після таких ніжних мрій, які стосувалися Андрія, навіть думати не хотілося, які там мерзенні цілі мав на увазі Петро. Дівчина всунула йому в руки телефон, сіла за стіл та взялася читати якусь книгу, що першою потрапила до рук.

– Скинеш мені через месенджер.

– Добре.

Далі спілкуватися не бачила сенсу. Їй було гидко, а Петрові, вочевидь, соромно. Вони просто сиділи, втупившись кожен у своє читво.

Через деякий час за дверима з'явилися голоси.

– ...вона там. Заходь вже!

– Припини штовхатися...

Студенти відчинили двері, попередньо постукавши. Цього разу в отворі показалося дві голови. Вони просканували кабінет, вибачилися та зачинили двері.

– ... Дияволиці нема! Тільки Жайворонок і Стас!

Ася відчула, як всередині всі нутрощі ніби перемололо отим прізвиськом. Як же вона його ненавиділа! Стас, Стас, Стас! Ще в школі її так називали. І лише, напевно, якомусь нечистому було відомо яким чином це прізвисько дісталося до університету.

Така ситуація була не вперше. З цими клятими дверима постійно так! Втім Ася вдавала, що нічого не чує. А якщо й так, то ніякого діла їй до того прізвиська немає. Поки всередині палало полум'я злості, зовні вона поводилася невимушено.

Повернувшись додому, дівчина виклала фото в Інстаграм. Як завжди, посипалися вподобайки та коментарі. Найбільше розсмішив Сашко, наймолодший мамин брат, написавши, що Асю ніхто заміж не бере. Вона, звісно ж, насварила його за такі повідомлення, а потім довго не могла заснути, бо намагалася не думати про заміжжя з тим, кого душа бажала бачити поряд. Дівчина прямо наказувала собі не вигадувати дурниць, адже між ними двома знаходилося занадто багато перешкод.

Наступний робочий день розпочався з несподіванки. Щойно Ася зайшла в кабінет, помітила на своєму столі прекрасну вишневу троянду. Викладачка так і завмерла на порозі з ключами в руках. Спершу їй здалося, що це зробив Жайворонок. Ну а в кого ж іще міг бути доступ та ... гм... мотиви?

Однак коли за спиною заговорив Петро, підозри розвіялися:

– Ого. Це тобі залишили? Чи Едуардівні?

Станіславі не хотілося відповідати. В голосі колеги були нотки неприязні, це неабияк дратувало. Він взагалі її дратував. Особливо відколи з'явився Андрій.

Андрій. Це його рук справа. Їй навіть не хотілося знати, яким чином студент зміг це провернути.

– Доброго ранку! – вирішила не відповідати на запитання та нарешті сіла за свій стіл, не зводячи очей з троянди.

Квітка була такою ніжною та свіжою, що викликала дивний трепет в грудях. Ася взяла її обережно та, піднісши до обличчя, вдихнула аромат.

– Від кого вона? – знову втрутився Жайворонок.

– Поняття не маю, – збрехала Ася, погладжуючи оксамитові пелюстки кінчиками пальців. Навдивовижу колір квітки збігався з її манікюром.

Більше Петро Васильович дурних запитань не ставив, проте незадоволено зиркав, коли викладачка діставала з шафи кришталеву вазу, обрізала корінчик та ставила троянду у воду.

Практичне заняття у другого курсу було третьою парою. Весь вільний час Ася боролася сама з собою, вирішуючи говорити Андрієві щодо неприпустимості знаків уваги чи ні. З одного боку варто було б попередити. Але з іншого... те, що вона відчула зранку у своїх грудях, не можна було описати жодними словами. Якась магія, не інакше.

Заходити до авдиторії було бентежно. Ася взяла за звичку йти одразу до стола й лише потім дивитися на студентів, аби не видати своєї зацікавленості до Карпенка.

Привіталася з усіма, а потім все ж зиркнула на Андрія, миттю закарбувавши у пам'яті задоволену посмішку, що переслідувала її надалі весь день. Серце билося швидше, ніж зазвичай, коли студент відповідав на запитання, дивлячись в її очі. І що він у ній такого знайшов? Звісно, Ася вважала себе симпатичною, привітною та доброю, однак не думала ніколи, що приверне увагу такого, як він.

По завершенню заняття, Андрій одразу ж приніс журнал, ставив безліч запитань, уточнював з приводу наступних практик та лекцій. Ася терпеливо відповідала на всі запитання, спостерігаючи за тим, як студенти виходять за двері, намагаючись стримати веселі усмішки. Вона ніколи не боялася осуду суспільства, однак і приємного в чутках нічого не було.

Розізлившись на Карпенка за це, більше не сумнівалася, що повинна поставити крапку.

– Андрію? – обпершись долонями об стіл, подивилася в сірі очі, коли він нарешті замовк. – Облиште це все. Не потрібно ніяких подвигів та квітів на моєму столі. Між нами нічого не може бути, розумієте?

– Розумію, – кивнув, однак задоволена усмішка на пару з ледь прищуреними очима говорила зворотне, – до понеділка, Станіславо Вікторівно!

Коли хлопець зник за дверима, вона захитала опущеною головою. Шосте чуття підказувало, що в неї буде з цим студентом купа проблем. І байдуже, що серце їх прагне!

Настирний Карпенко не припинив приділяти Асі уваги. Однак став робити це ненав'язливо. Час від часу дівчина знаходила на своєму столі квіти або дорогий шоколад. Заняття ж доводилося проводити під пильним поглядом сірих очей.

Як і передбачала викладачка, бридкі чутки розповзлися університетом. Вже на початку березня всі, і студенти, й викладачі, смакуючи обговорювали, що «багатенький депутатський синочок» Карпенко «треться» біля Ковальової. Згодом ця «слава» дійшла й до декана та за сумісництвом завкафедри Нечипоренка, який приходився Асі начальником.

– Ковальова! – зайшла з самого ранку секретарка декана Віточка Кучер. – Анатолій Іванович викликає тебе до свого кабінету!

Добре, що в кабінеті знаходився лиш Сипченко, він і уваги не звернув на слова секретарки. Лиш звично привітався та продовжив сидіти над студентськими рефератами. Якби тут сиділи Петро чи Катерина Едуардівна, Ася, мабуть, від сорому згоріла б.

– Добре, Віто, йду, – кивнула їй Ковальова, однак продовжила сидіти. Хоч дорога до кабінету Нечипоренка була короткою, йти туди разом з Вітою ніякого бажання не було. Цю молоду дівчину вважали найпершою пліткаркою факультету.

Секретарка ще з пів хвилини почекала, однак упевнившись в тому, що Ася не спішить йти, покинула кабінет, цокаючи високими підборами.

До декана на «килимок» (а вона була певна, що її викликають через ситуацію з Андрієм) Ася йшла з розпачем. Вона боялася, що Нечипоренко звільнить її. Хоча особливих причин для цього й не було. Вона ж не в стосунках зі студентом та не винна в тому, що хлопець собі нафантазував. Подумки починала шукати нову роботу, читала бридкі рекомендації від шефа та плакала над ними, бо ж хто з такою репутацією її візьме? А перед дверима змахнула головою, прогнала думки та наказала не накручувати себе лишній раз.

В тісненькому передпокої, де сиділа за комп'ютером Віточка, було надто душно.

– Сідай! – показала на вільний стілець біля дверей секретарка. – В Анатолія Івановича відвідувач.

Як би дівчина не хотіла цієї розмови з Віткою, але все ж сісти довелося. Секретарка заговорила ще до того, як Ася опустилася на стілець:

– Кажуть, ти зі студентом роман крутиш?

Станіслава поглянула на неї скептично, склала руки на грудях й перепитала:

– Хто каже?

– Ну студенти.

– А ти, Віто, не слухай студентів, вони що завгодно скажуть.

– Виженуть, Стасю, навіщо ж він тобі? – заговорила надто солодким голосом. Здавалося, що секретарка не хоче її чути.

– Не виженуть, у мене з ним нічого немає.

Кучер прицмокнула язиком, захитала головою. На її вустах з'явилася єхидна посмішка.

– А навіщо ж тоді виправдовуєшся?

Більше Ася їй нічого не говорила. Не хотілося продовжувати розмову, коли її слів абсолютно не чули. А через лічені хвилини з кабінету вийшов незнайомець й викладачка кулею залетіла всередину.

Анатолій Іванович, симпатичний чоловік у роках, завжди мав суворий вигляд. Темні карі очі дивилися прискіпливо, а густі насуплені брови додавали погляду пронизливості. Однак вона не була такою, як в Андрія. Студент бачив її душу, а начальник відшукував прискіпливим поглядом помилки. Саме тому Ася й почала першою:

– Анатолію Івановичу, при всій повазі, невже ви вірите, що я змогла б закрутити роман зі студентом? Я люблю та ціную свою роботу! Мені не потрібні проблеми. Я пояснила хлопцеві свою позицію та дотримуюся її, а те, що говорять за нашими спинами, – абсурд та наклеп!

Тільки договоривши, викладачка помітила, що Нечипоренко добряче здивувався. Його головний атрибут суворості, брови, підскочив на лоба.

– Власне, я покликав вас, щоб повідомити про відрядження.

– Що?

Вона не могла повірити в це. Виходило, що дівчина добряче зациклилася на студентові, оскільки накрутила себе до межі.

– Вибачте... я... – сіла на стілець. – Просто ці пересуди... Самі розумієте.

– Розумію, – кивнув декан, – і якого це ви студента мали на увазі? Другий, третій курс?

– Другий...

Ася склала руки на колінах та опустила голову, наче школярка, що провинилася.

Більше про студента вони не говорили. Нечипоренко лише розповів, що їй доведеться поїхати у відрядження до Києва.

Назад на кафедру Ася йшла пригніченою та якоюсь осоромленою. Це ж треба було так ляпнути? Краще б мовчала! А все Віточка, хай їй добро буде! Глибоко видихнувши, викладачка перевела думки в інше річище.

***

Філософію Андрій не любив. Чи то старенький викладач йому видавався самовпевненим, чи то сам предмет був нудним в його розумінні. Тому коли в аудиторію посеред лекції зайшли та терміново викликали Карпенка в деканат, він навіть зрадів. Та не втрачаючи ані секунди, покинув заняття. Нечипоренка хлопець поважав за його твердий характер та вміння знайти підхід до студентів. Уже не раз він виручав Карпенка в складних ситуаціях, до того ж без зайвих проблем дав посаду старости.

Щойно зайшов у приймальню, секретарка підхопилася, смикнула полу білої блузки вниз, поправила спідницю. На її обличчі з'явилася широченна посмішка.

– Привіт! Чаю? Кави?

Андрій мало не засміявся. Скільки пам'ятав, вона завжди за ним упадала.

– Ні, дякую! У себе? – махнув на двері, за якими сидів декан.

– Зайнятий.

Віта стрельнула очима, обійшла невеликий стіл та обперлася на нього задом. Сьогодні дівчина розстебнула верхнього ґудзика та її декольте було більш відкритим ніж зазвичай. Що в ній не змінилося анітрохи за півтора року, так це те, що Андрія вона абсолютно не приваблювала.

– Кажуть, ти на Ковальову запав?

– Брешуть.

Віта прицмокнула язиком.

– І Ковальова теж бреше? Ходила он до Нечипоренка, розпиналася перед ним, що ти проходу їй не даєш, дістав уже дзвінками та подарунками. Корчила з себе неприступну.

– Все сказала?

Хоча й знав, що словам цієї пліткарки вірити не можна, але все одно розізлився.

– А вона, до речі, не лише тебе за носа водить! Вона з Жайворонком мутить, знав?

Двері до декана відчинилися, звідти вийшла Катерина Едуардівна, привіталася з Андрієм, кинула на Вітку неприязний погляд і вийшла в коридор. Андрій і собі з презирством подивився на секретарку, а потім пішов до Нечипоренка.

– Як тобі посада старости? – запитав декан після привітання.

– Прекрасно! Дякую, що допомогли з цим, Анатолію Івановичу. Ви ж знаєте, як моя мама пишається, коли я «приношу» їй гарні вчинки.

Нечипоренко усміхнувся, знаючи про непрості стосунки студента з матір'ю.

– Я лише хотів попередити тебе щодо Ковальової. Не варто за нею впадати. Ти ж знаєш, що ми цього не потерпимо. До того ж батько говорив, що шукає тобі наречену зі свого оточення.

Андрій міцно стиснув кулаки. Він і сам знав про цей ідіотизм. Але підкорюватися не збирався. Взагалі не думав про одруження у свої дев'ятнадцять.

– Мовчиш? – насупив широкі брови декан. – Мені не потрібні скандали, я повторюсь.

– Я не відступлюсь, – відповів крізь зціплені зуби.

– Виганяти тебе я не буду, – поблажливий тон Нечипоренка вивів з рівноваги, – попадетеся – звільню її, а про твої походеньки батькам розповім.

Розмовляти з чоловіком бажання більше не було. Хлопець кивнув та покинув кабінет.

– Завтра збори старостів, – зневажливо кинула в спину Віточка.

– Знаю! – огризнувся Андрій та грюкнув дверима.

Настрою на пари вертатися не було. Він вийшов з університету, застрибнув у автомобіль, виїхав з паркінгу та, втиснувши педаль газу в підлогу, поїхав геть.